Єва Гата - Сюрпризи долі

Ти ж знаєш, мене батьки назвали Георгієм на честь Змієборця. Коли ми ще жили разом з тобою в нашому раю, я постійно вихвалявся, що вбив Пітона, мавпуючи Аполлона. Сліпець! Який сліпець! Нікого я не поборов. Мій спокусник сидів неушкоджений поруч і спокійненько насміхався з мене, самовпевненого дурня. Відкрию тобі велику таємницю! Його неможливо перемогти, якщо не знати головного секрету. Суть у тому, що він уміє пробиратися в душу. Як же боротися з тим, хто сидить у тобі?

Спочатку гадина там непомітно оселяється, в’є своє кубло, а тоді починає плодитися. Її діти ще страшніші від неї, я тепер їх усіх добре знаю. У них небувала здатність навіювати і вмовляти. Одні слабші, інші сильніші. Найстрашніший первісток. Ти не відчуваєш, як народився найлютіший монстр. Він спочатку перебуває у сплячці, а про себе дає знати лише тоді, коли вилупляться решта його братів. Дивно, найпершим оживає наймолодший. Його витівки простенькі й дурненькі. А як впевнено обживеться, прокидається наступний. Він значно жорстокіший від попереднього, і так один за одним аж до найстаршого. А той страшніший від смерті. Зрештою, він і є смертю. Я не можу без жаху про нього згадувати, ти зараз цього не зрозумієш, тому почну усе від початку.

Жив колись на світі хлопчик. Звали його Жоржик Крук, не будуть же до малої дитини казати Георгій. Ще вагітною мати постійно з ним розмовляла, вмикала класичну музику, читала казки і вірші. Від першого дня батьки знали, що у них народиться геній. Хлопчик і справді видався дуже здібним і допитливим. Його неймовірно цікавило все довкола.

Щосуботи батько садив його собі на плечі, і разом з мамою вони йшли до найбільшого міського парку, де був мальовничий ставок і жили лебеді. Дорогою малюк жадібно вбирав очима навколишній світ і зачіпався питанням мало не за кожну дрібничку.

— Чому одні лебеді білі, а інші — чорні? — допитувався з цікавістю.

— Так природа їх нагородила, вони, як день і ніч, — придумував відповіді батько.

— То чому ворони лише чорні? Чому природа їх не нагородила білим пір’ям?

— Ворони — чорні, горобці — сірі, папуги — строкаті, такий закон, — намагалася допомогти мати.

— А що таке закон? — не заспокоювався хлопчик.

— Це таке правило, яке кожен повинен виконувати, — пояснив батько.

— А хто придумав закони? — продовжував випитувати малюк.

— Важко сказати, ось, наприклад, у стародавній Греції законодавцем вважали бога Аполлона, а лебідь і крук були священними птахами.

— Який він був, той Аполлон? — цікавився малий.

— Красень, із білим волоссям і синіми очима. Такими, як у тебе. Він визначав закони, розвивав музику, надихав на поезію і започаткував медицину, — розповідав батько.

— Його порівнюють із Сонцем, — додала мати.

— Я хочу бути таким, як він, — засвітилися очі в малюка.

— Це неможливо. Він був богом, а ти хлопчик, — лагідно посміхнулася мати.

— А хто такий Бог?

Батьки замислилися. Вони не мали відповіді.

— Бог — це той, хто керує Всесвітом: небом, землею, зірками. А стародавні греки вважали, що світом керують багато богів. І Аполлон був одним із найважливіших. Він відповідав за рух Сонця довкола Землі, — спробувала пояснити мати.

— А що означає священні птахи?

— Улюбленці Аполлона, вони йому слугували.

— Першими після народження його привітали лебеді з казкової країни Гіпербореї, — додав батько.

— А де ця країна?

— З легенд відомо, що туди неможливо дістатися. Немає дороги ні морем, ні горами, ні через пустелі. Країна ця лежить за північним вітром, а живуть там веселі і щасливі люди, які ніколи не хворіють і не старіють. А ще вони знають усі секрети і вміють літати. Земля ця благословенна, вона щедро плодоносить, а ріки переповнені золотим піском. Аполлон любив відвідувати цю чудесну країну. Він прилітав туди на колісниці, яку несли небом білі лебеді, — розповів батько.

— Я також хочу полетіти в Гіперборею, повезіть мене туди, — заплескав в долоні малий.

— Це не можливо, немає туди дороги, — пояснила мати.

— А як же там живуть люди, хто їх туди завіз?

— Тут, сину, прихована одна таємниця, — замислився батько, — Щоб потрапити в Гіперборею, треба самому створити її довкола себе.

— Я не розумію, — закліпав очками Жоржик.

— Ще не час, виростеш і зрозумієш, — посміхнулася мати.

О, наскільки пророчими виявилися ті слова. Тоді Жоржик уперше довідався про далекий рай, зачинений для простих людей. У дитячій голівці ніяк не вкладалося, як побудувати чарівну країну власноруч довкола себе. Вона ж уже десь існує, і якби він мав такі ж крила, як і Аполлон, то зміг би туди полетіти. Малюк уперше пізнав заздрість. Чим він гірший від сонцесяйного бога?!

Хлопчик рік за роком зростав, пам’ятаючи про прекрасну країну для особливих людей. Він виявився дуже обдарованою дитиною, значно талановитішою від інших. Спочатку йому подобалося вирізнятися серед однолітків, а потім і серед старших за себе. Задля демонстрації своєї переваги над іншими, він полюбляв ненароком вживати розумні слова або тонкі афоризми, заздалегідь незрозумілі оточуючим. Жоржик саркастично усміхався, спостерігаючи за співрозмовниками, які кивали головами, ніби розуміли значення цих слів. Саме тоді він досхочу тішився. Якщо в нього був поганий настрій — міг добряче познущатися з недолугих слухачів, а при доброму — великодушно пояснював незрозуміле значення.

Батьки дуже пишалися сином, який втілював усе те, чого прагнули самі. Хлопчик увесь світився радістю, коли бачив палаючі очі матері, переповнені гордістю за нього. Він звик перемагати і в нагороду отримувати любов з боку старших.

Звичка — справжнє лихо. Кохана, ти ніколи