Єва Гата - Сюрпризи долі

глузування. Образливі слова перетворилися на отруйні стріли, що лягли на дно душі і причаїлися в очікуванні слушного моменту.

На цих прикрих спогадах я змушений перервати свою сповідь. Не хочу все скидати в одну купу. Хочеться впорядкувати думки, та й час уже пізній. Попереду в нас ціла вічність, любове моя. Я вірю, що ми закінчимо наше життя в один день, а переступивши поріг безсмертя, об’єднаємося в єдиного ангела. Час відпочити. Ранок завжди дарує просвітлення.

2.02.20…
День другий

Цілу ніч марив тобою. Скоріше б ранок! Мрію повернутися до тебе, моє кохання. Вибач, якщо розповідатиму тобі відомі речі, та вони потрібні для цілісності сповіді. Благаю, мій ангеле, май терпіння вислухати від початку і до кінця.

Ніколи не забуду день, коли побачив тебе вперше. Не сумніваюся, що і ти пам’ятаєш той студентський Новорічний вечір і наш магічний танець. Пригадуєш отетанго? Ти випромінювала стільки ніжності і легкості, що в той же вечір народилася елегія. Я витесав стріли Амура і влучив ними у ціль. Твоє серце відгукнулося на мій поклик і відчинило потаємні двері раю, мого надійного прихистку. Відтоді ми не розлучалися. Мені вже так добре ніколи не буде, як тоді. Кажуть: двічі в одну і ту ж річку не ступити, але так хочеться ще раз увійти в ті ж води. Впевнений: їх живильна волога воскресить мою напівмертву душу.

Від першої ж хвилини я був глибоко переконаний, що ти сподобаєшся моїй мамі. Я познайомив вас, і ви одразу полюбили одна одну. Мама нас благословила на щасливий шлюб. Ми одружилися і розпочали нашу спільну дорогу.

Перші ж мої кроки визначили пріоритети. Себе я поставив на перше місце, а тебе перевів у допоміжний персонал. Ти запопадливо забігала наперед і вправно прибирала усі камінці з-під моїх ніг. Краще б тоді зашпортатися і добряче розбити носа, то б отямився. Твоя надмірна увага стала чимось буденним і незмінним. Швидко звикаєш до добра! Присягаюся, в мене жодного разу не визрівало думки покинути тебе. Я не цінував щоденно випрасувану чисту сорочку, а гарячий обід сприймав, як належне. Я не цілував твоїх рук за двох синів — нашу гордість, бо завдяки їм життя прожите не марно.

Я тупо боровся за майбутні звитяги, твоя ж душа мене мало хвилювала. Ти зі свого боку також не бажала її розкривати. Ми такі різні. Тебе завжди цікавив зміст значно більше, ніж умовна впевненість у прийдешньому дні. Чому не розгледів у тобі палкої Афродіти і не розумів тонкощів твоєї натури?!

Не заперечую: легко було крокувати життям поруч із тобою, моєю надійною опорою. Втративши тебе, я втратив одночасно свій престол. Ти мій трон! Король без престолу — не король, навіть якщо і має корону.

Втрата реальності зароджується задовго перед її усвідомленням. Тепер, із відстані років я вже багато що здатен оцінити. Парадоксально! Падіння починається тоді, коли буяє впевненість, що попереду лише злети. Мені вдавалося все, що бажав: залишили працювати в університеті, швидко захистив поспіль обидві дисертації й очолив кафедру. Я почувався, як риба у воді. Щоправда, завжди трохи заважали очі професора Гроха. Вони насмішкувато дражнили:

— Ти, Георгій Крук, — зухвалець і вихопень, а твої вірші — суцільна маячня.

Гадки не маю, чому він так мене недолюблював. Між нами відразу зародилася взаємна антипатія. Я не забув старої образи, а він також пам’ятав свої слова. Ми фальшиво посміхалися, а поза очі тихо ненавиділи один одного.

Моє ім’я стало відомим у літературних колах. То був зоряний час, коли ми разом з Олесем, моїм другом, створили літературний клуб «Омфал» — «Пуп землі», а я став його одвічним президентом. «Омфал» став місцем мого примхливого володарювання. Я хотів, щоб наш клуб скидався на храм у Дельфах, в якому ми вигадували власні закони. І нехай мої вороги не перебільшують, що там поклонялися одному мені, я віддавав частенько своє правління Олесю, як і Феб своєму брату Діонісу [23].

Усі казали, що ми з Олесем нерозлийвода. Погоджуюся, але наша дружба насправді була набагато складнішою, ніж виглядало збоку. Він був моєю цілковитою протилежністю. Я все життя мислив просто, ясно і об’єктивно. Він же постійно піддавався своїм суб’єктивним ірраціональним емоціям, і через це у нас часто виникали непорозуміння. Я не розумів його поведінки, а він мені заздрив. Знаєш, чому? Бо був завжди другим. Йому бракувало сили зі мною змагатися, йому подобалося супроводжувати мене і ховатися в моїй тіні. Та й із його дружиною — Мариною — також не усе так просто.

Колись давно я з нею зустрічався. Це тривало недовго, жодних планів не будував. Вона була гарною дівчиною та ще й дуже розумною. Але моя мати з першого погляду її незлюбила. Напевно, у них виявилися схожі характери, і вони обидві це зрозуміли. Одна розумна жінка побачила другу наскрізь і їм стало некомфортно.

— Вона не твоя партія, — гостро сказала мати, і я погодився.

Марина мені подобалася, та не аж так, щоб іти проти волі матері.

До речі, вона мене ніколи не кохала. Ми постійно змагалися, прагнули одне одним керувати. Спочатку мене це забавляло, та досить швидко обридло. Я виявився міцнішим і швидко звільнився від неї. Вона не здавалася, вирішила допекти мені своїми залицяннями з моїм найближчим другом. До того ж Олесеві Марина завжди подобалася. Врешті-решт вони таки одружилися, проте в їхніх стосунках залишався неприємний присмак того, що і тут він є другим.

Мушу зупинитися і розповісти тобі деякі деталі про того, кого вважав своїм другом. Бере сміх, коли згадую розповіді мами Олеся про його дитинство. Бідна жінка мріяла мати дівчинку і тому свого синочка рядила в сукеночки.