Лілія Черен - Марта

Жінка подивилась у брудне вікно.

— Одарко! Одарко, куди ти поділася?!

— А що таке? — почулося спершу з сусідньої кімнати, а потім на порозі з'явилася наймичка з тацею.

— А що, підвода сьогодні ще не їздила?

— Ще не було, — відповіла наймичка, ставлячи на скриню, яка слугувала за маленький столик, чашку з цукерничкою.

— А Пилип Іванович рано пішов?

— Хазяїн вийшли ще вдосвіта.

— Ага... То так і не було підводи? Непорядок. Вони ж так будуть іще довго лежати й смердіти, -повернулася до головної проблеми Маргарита.

— А! Ті, що попід нашим тином лежать! То вони ще живі, — діловим голосом відзначила буденну річ Одарка.

— Ще живі! — передражнила наймичку Маргарита. — То скоро здохнуть! Ах, нудьга, нудьга яка! Сиджу тут, як якась декабристка! Треба було слухати чоловіка і їхати погостювати до батьків у Москву. Ти знаєш, Одарко, що мій батько відомий лікар і московський професор?

— Аякже, знаю, що прухвесор.

— Ха! Прухвесор! Ну й тупа ти, Одарко! — Маргарита подумала, чи не написати бува листа батькам, відсьорбнула ковточок кави й скривилася. — А ти чого стоїш?

— То, може, вам чого треба?

— Якщо ти така догадлива, то принеси пиріжків!

— А що панам варити на обід?

— Давай по-простому: борщ, картоплі і, може, якусь курочку. А на вечерю щось серйозніше, щоб було що їсти, коли Пилип Іванович втомлений з роботи прийде. Ясно?

— Ясно.

Одарка вийшла. Маргарита подивилась їй услід, дочекалась, коли причиняться двері, тоді босоніж навшпиньках підбігла до буфету, взяла з верхньої полички пляшку коньяку і долила в каву. А потім так само, крадучись, повернула пляшку на місце.

До написання листа справа так і не дійшла. Маргарита віднайшла на дні своєї валізи книжку і заходилася читати. Коли вже почало сутеніти, жінка спохопилася, що ще лежить у халаті. Може, до чоловіка хтось у гості прийде, а вона дезабільє! Перевдягнулася, розчесалась і підмалювала губи. Пройшлася туди-сюди по світлиці, щоб розім'яти м'язи.

Надворі почулись якісь голоси. Маргарита підійшла до вікна й побачила, що підвода все-таки приїхала. Спостерігаючи за тим, як, наче легкі лантухи, вантажать одне на одного худих, як скелети, людей, жінка підкурила цигарку. Нарешті хоч якась розвага!

А далі знову потяглися довгі хвилини чекання.

Драглистий час, здавалось би, не рушав з місця, лише темніло поволі за вікном. Навколо панувала тиша, немовби світу поза цими стінами і не існувало. Лише грюкала посудом на кухні Одарка, і з гоном хвилин ці звуки ставали для Маргарити моторошним какофонічним оркестром.

Жінка звикла до того, що чоловік приходить пізно, а часто вночі. Від нього пахло махоркою, самогоном, потом і кіньми. І коли колюча щетина дряпа-лася об її ніжну щоку, вона уявляла, що він повертається не з сільської ради, чи де там його носило, а з далеких боїв громадянської війни. В ті хвилини вона забувала про довгі самотні години очікування й проймалася відчуттям п'янкого щастя: це ж збулися її романтичні дівочі мрії й вона — дружина героя-комуніста! І Маргарита міцно-міцно пригорталася до нього своїм гарячим дужим тілом.

Але сьогодні чомусь було неспокійно на душі. Холодні щупальці тривоги здавлювали серце і ширилися по всьому тілу неприємними дрижаками.

— Одарко! Ти сьогодні заморозити мене хочеш, чи що? Груба ж зовсім захолола! — вигукнула спересердя Маргарита, відкинувши книгу. — І принеси вже гасову лампу! Чого я маю поночі сидіти?!

— Іду! — відказала Одарка і незабаром зайшла до світлиці. Її флегматичні неквапливі рухи створювали маленький острівець спокою і розсудливості. І там, де вона пройшлася із каганцем, здавалось, розбігалися навсібіч невидимі істоти, що сіяли навколо темряву і страх.

Раптом хтось грюкнув вхідними дверима, кахикнув у сінях і постукав. Маргарита спершу подумала, що це нарешті повертається з роботи Пилип Іванович, потім здивувалася, чом би йому стукати? Ламаючи собі голову над тим, хто це може бути, жінка попросила увійти.

На порозі з'явився здоровань у трохи замалому на нього жіночому сільському кожусі. Він пройшов до світлиці, залишаючи сліди від багна, і, покрутивши вуса, сказав:

— Здрастуйте, Маргарито Петрівно...

— І вам доброго вечора! — відказала жінка. Вона кинула погляд на сліди на постілці і тепер міркувала над тим, хто ж цей чоловік зі знайомим обличчям і чи вилаяти його, чи промовчати.

— Я, Маргарито Петрівно, околяса розказувати не вмію з етими всякими женськими штучками, тому говорю прямо: ваш муж погиб два часа назад смертю храбрих у борьбі з куркульським класом.

Жінка зойкнула і сіла на канапу. Її широко розплющені очі приголомшено дивилися на чоловіка, немовби сподіваючись почути, що це був просто поганий жарт.

— Ето хорошо, шо ви воспріняли новость нормально, як і полагаєцця жінці героя, —