Лілія Черен - Марта

Юна Марта прагне кохання і мріє про кар’єру модистки. Але чи можуть здійснитися дівочі мрії у кривавому 1918-му, чи голодному 1920-му?..
Шістнадцять років з життя молодої жінки припадають на складний період в житті України (1918 — 1934 рр.): це і війна, і виживання в умовах продрозкладки, і багатокультурне повсякдення Києва, і літературно-мистецьке середовище, і колорит комунальних квартир, і еміграція...
І, звичайно, заплутані манівці кохання.
978-966-8910-82-1 (серія)
978-966-8910-85-2
© ПП Дуліби, 2014
© Лілія Черен, текст, 2014
© Альона Гнатюк, художнє оформлення, 2014

Розмитий вздовж і впоперек,

Немов облитий цебрами помиїв,

Забутий Богом Баальбек —

Такий був у двадцятім році Київ...

— Таких, як ти, — стріляти треба! — сказав Іван Гер-бертові, замислено вдихаючи дим від цигарки. — Але, я думаю, ми тебе перевиховаємо.

Іван лежав одягненим на ліжку. Ноги у високих чоботах були закинуті одна на одну. Одна рука слугувала подушкою, інша диригувала думками молодого філософа від пролетаріату. Він поселився в цій кімнаті лише зранку, але вже вся квартира з її численними мешканцями, здавалося, належала йому.

Господиня, Лариса Василівна, відрекомендувала йому Герберта як свого родича. Але досвідчений погляд червоноармійця відразу впізнав у новому сусіді ворога. На прискіпливі запитання Івана хлопець відповідав скупо, дотримуючись легенди, інколи відмовчувався. Може, все закінчилось би серйозніше, ніж погрозами, але прямих доказів проти Герберта в Івана не було, та й настрій він мав сьогодні навдивовижу чудовий. «Ми більше не підемо з Києва. Ця перемога — остаточна», — крутилися в голові переможні фрази, що засіли з голосних зібрань останніх днів[1].

Та й що візьмеш із цього худорлявого хлопця з похмурим поглядом, якому навіть тяжко підвестися самотужки з ліжка? Герберт оклигував після тривалої хвороби на висипний тиф. Далася взнаки неспокійна весна, а насамперед — холодний травень[2]. Слова про розстріл він сприйняв спокійно. Надто часто його хотіли розстріляти за останні чотири роки, надто довго він боровся проти хвороби, надто втомленим себе почував не тільки фізично, а й психологічно. Втім, запитав:

— Хто — «ми»?

— Партія, звичайно!

Герберт щось невиразне мугикнув у відповідь і повернувся обличчям до стіни, схрестивши на грудях руки. Не мав настрою до політичних розмов і взагалі до будь-якого спілкування.

Коли температура з маренням і неспокійними сновидіннями відступили, він повністю поринув у спогади. Ще і ще раз прокручував у голові роки навчання в гімназії і перші дні початку війни. Далі не йшов, далі було нецікаво. А спогади про Київ, якого вже не було і не могло бути, невідступно приваблювали його, як невловимий, але солодкий вранішній сон.

Родина Штільбергів у круговерті війни й революції виїхала до Німеччини. Лише старша сестра Герберта, з великими труднощами змінивши прізвище[3], подалася до Петербурга чи то пак Петрограда[4]. Але зв'язок із родиною було втрачено ще далекого 1916 року, коли хлопець, закінчивши гімназію, у неповні сімнадцять років вирушив на фронт. Його рідні так і не змогли змиритися з тією хвилею ненависті до німців, яка збурилася після початку війни. Не змогли вони й зрозуміти вчинок юного Герберта, який вирішив зі зброєю в руках, власною кров'ю довести свою лояльність імперії.

Зараз Гербертові було цілком зрозуміло, що не патріотичні почуття рухали ним тоді, а втікав він від ненависного відчуття інакшості, усвідомлення того, що ти чужий, не маєш свого місця. Але до цього додавалася запізніла гіркота розуміння, що він так і лишився вигнанцем.

Вперше юнак пережив це на початку Європейської війни, коли вся країна об'єдналась у потужне єдине ціле, сплав патріотизму і рішучості, й викинула на узбіччя маленьку громаду вже не німців і ще не росіян. Незабаром на Хрещатику закрили магазини холодильників, друкарських машинок і велосипедів німця Ернста Торклера, заарештували власника галантерейної крамниці на Прорізній Гершмана, розгромили кафе Рейтара. Всі німецькі книжки зникли... І ще багато чого знайомого і звичного загубилося у плині років.

Тоді як Герберт поринав у принадний світ спогадів, Іванові не лежалося. Його тіло прагло руху й активності. Він схопився з ліжка, походив по кімнаті, рішучими кроками відміряючи простір три на чотири метри. Потім узяв торбину і вигорнув усе своє невелике майно на ліжко: змінну білизну, тютюн, дбайливо загорнутий у вирвану сторінку з книжки старих часів, маленький шматочок дігтярного мила, ложку, кухлик. У різдвяному мішечку ще з перших років війни він зберігав візитівку,