Лілія Черен - Марта

— Пройшло лише два чи півтора місяці. Відповідь іще може бути в дорозі.

— За цей час і адреси знайомих могли змінитися...

«Або вони не мають наміру відповідати», — вже подумки додала Марта.

— А знаєш, — пожвавилася Ліна, — можливо, хтось уже дав знати моїм батькам, і вони зараз міркують над тим, як би мене витягнути звідси! Як я відразу не подумала?! Це означає, що ти можеш спокійно лишати мене тут! Прошу тебе, їдь! Не переживай за мене!

«Кого ти хочеш обдурити, подружко»? — подумала Марта. Вона розуміла, що Ліна з її поганим здоров'ям і невмінням виживати у суворій радянській дійсності, приречена, якщо її залишити саму. Вона не витримає ні висилки, ні арешту і навіть поневірянь узимку без даху над головою. Єдине, що вона вміє, — це танцювати, грати на піаніно, перекладати. Груба фізична праця просто доб'є її легені, і все.

З іншого боку, тікати з Ліною — надто велика відповідальність. Чи не стане саме її, Мартина, авантюра причиною передчасної смерті подруги?

Лишитися тут і підкоритися долі? Чекати з дня на день вироку ДПУ, повільно вмираючи голодною смертю? І повсякчас, щохвилини решти свого життя боятися. Зростися зі страхом, ніби з другою шкірою, стати плазуном. Відтягувати дату кінця лише для того, щоб просто існувати, не жити. І не сподіватися більше на щось хороше у житті. Змиритися, віддатися течії... Ні! Годі! Вона більше так не може. Якщо вже останній варіант, то краще відразу полізти у петлю!

Марта прийняла рішення, і її очі знову спалахнули:

— Ліно, ми їдемо вдвох, і це не обговорюється. І ми не маємо часу, щоб тут сперечатися, бо скоро попрокидаються наші «свідомі» сусіди.

— І ми залишимо всі речі?

— На них немає часу! Поки ми будемо займатися продажем речей, може прийти ДПУ з арештом і обшуком. А гроші на дорогу в нас є.

За кілька хвилин Марта коротким поглядом попрощалася з кімнатою, де пройшло майже шість років її подружнього життя, і без жалю тихо причинила двері.

Їм пощастило купити квитки і мовчання провідника. Поїзд мчав усе далі й далі від Києва. А за вікном миготіли дерева, поля, маленькі станції й великі вокзали. Ніч ніби розмазувала за вікном акварельний малюнок прямою лінією пензля, змішуючи фарби, стираючи контури.

Марта сиділа просто біля вікна, а поряд на її плечі вже давно спала Ліна. Легкий початок утечі підбадьорив подругу й додав їй оптимізму. Марта ж, навпаки, залишена сам на сам із власними думками, втрачала впевненість у собі. Серце завмирало від осягнення величі тієї невідомості, що чекала на них попереду.

Але водночас у холодному, переповненому людьми вагоні, де тютюновий дим змішувався з людським потом, гудінням голосів, кашлем і дитячим плачем, перед невідомістю примарного завтра, вона відчула вперше за останні багато років, що вона жива, відчула як резонує її серце з рухом життя, як за спиною з'являються крила свободи. Цієї ночі, коли поїзд невблаганно мчав її геть від усього знайомого і рідного, вона, здається, повернулася до самої себе.

Маргарита натягнула поверх рожевого мереживного пеньюара шовковий халат, сіла на канапу і підпалила цигарку в тонкому мундштуку. Голосно позіхнувши, зробила першу затяжку, задумалася і крикнула наймичці:

— Одарко, де ти? І де моя кава?

В кімнату підтюпцем убігла жінка у простому селянському одязі. Вона була ще молода, може, й тридцяти років не було, але її змарніле обличчя вже було поорано зморшками.

— Кава де моя, питаю?

— Та ви ж казали розтопити, то я біля груби поралася!

— Казала, бо в хаті холодно.

Одарка глянула на голі ноги хазяйки і тонкий пеньюар, і на її відкритому обличчі відобразилися осуд та нерозуміння. Але вона промовчала.

— Зараз зроблю того кофію, — буркнула.

— Тільки гляди ж мені, щоб було мало води, бо знову мені помиї наколотиш!

Наймичка вийшла, а Маргарита підпалила другу цигарку. Подолавши черговий напад позіхоти, вона з тугою обвела поглядом облуплені стіни чужої хати. Швидше б уже в чоловіка закінчилося відрядження! Швидше б у Київ! Нудьга ж яка! І товариства цікавого немає!