Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, ма’ть-таки, після гапонської! Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, – поставити серед нього бочку можна. Поставив він…

– Ну, й настріляв? – з цікавістю запитали ми.

– Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!

Ми вхопилися за цей спосіб.

Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.

Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…

Поставили ми її в неділю.

А на другу неділю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір.

– Гуси вже, – каже мені приятель, – появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летючи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо? – питає приятель. – Жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?

– Сідай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.

– Добре!

Так ото ми й вирішили.

Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.

Вискочило це правило у нас тоді з голови.

Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.

Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом – не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!

Перед світом вийшли.

Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки прия тель у човна сісти поцілив, а таки кінець кінцем поцілив…

Одвіз я його до бочки.

Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив і поплив до берега.

Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую – гукає:

– За твоє здоров’я! Холодно!

Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.

Надійшов і Йосип Євдокимович.

Сидимо, куримо.

Коли це:

– Р-р-рятуйте! – крик з озера: – Пер-рекинулась! Равне-нія потеряв!

– Бреди, – кричу, – до берега!

– Не вибреду! – кричить. – Мулько!

Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна – і до бочки…

Під’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.

– Чого ти ніби пірнути хочеш? – питаємо.

– Р-р-р-ушниця пірнула!

– Ну, вилазь уже на човна!

– А р-рушниця?

– Потім рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сів він під копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося…

Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?

– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

– Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? – кажу йому.

– Нема!

– Пірнула?

– Ні, до того, як перекинувся, пірнула!

– Ага! Розумію! – кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

І все на тім місці, де була бочка, сідають.

– Ну, що ж далі? – питає приятель.

– Кричи, – кажу:

Гуси, гуси, гусенята,

Візьміть мене на крилята —

Та понесіть до матінки.

– До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!

Короп

І

Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та сосон. У тиху погоду в лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик…

І знову тихо.

Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений… І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, – дуби… А ліворуч над ставком – гребля, а праворуч – луки прослалися, з зеленими кущами, вербами, з густою-густою травою.

У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи!

– Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!

І як же хочеться впіймати оті «ночви»!..

Та ще після того, як вам скажуть:

– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так і не думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас особливої породи – гібриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.

Отож і хочеться впіймати отакого гібрида.

Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці.

– Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, – сказав я безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав.

Іван Павлович посміхнувся та й каже:

– Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові!

Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була, як ліс, хлібоздачу вже виконано.

Навздогін голова нам кинув:

– Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!..

– Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.

А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.

А як сонячний промінь листя дубове позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає, – тоді

і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі,