Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває.

Ну, Бог з ним, хай плаває.

Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.

Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім.

Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома.

Але він мене заспокоїв.

– Ти, – каже, – не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? – та отієї, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував,

Що й не розвивався…

Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:

Сама буду подавати

Дрібкою сльозою…

А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:

…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.

– Що воно таке? – питалися.

– Охотники поїхали!

Співали ми аж до самої станції.

На станції сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.

Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й героїчні пісні в нас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами.

Дійшли до запитання:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? —

та й замовкли.

Позіхнули й сказали один одному:

– Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м’якому вагоні.

Приятель таки додумався.

– Я, – каже, – візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше – сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

– Ну, – кажу, – добре!

Полягали.

Прокинувся я вранці, дивлюсь – сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку?

Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує.

Дивлюся: казарка.

Але вже не жива, а мертва.

– Упокоїлась? – питаю. – Як же це так?

– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже міцно, – скорше сторожко я сплю! І от бачиш!

– Та бачу, – кажу. – То й ти співав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка – Харків, забути і нікому не говорити.

Так і зробили.

Гуску з’їли по приїзді на другий день.

Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті того приятеля, щоб і кабінета прикрасити і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:

– Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.

Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцілувала.

Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі, весело ґеґочучи.

Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.

Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:

– Тигряча смерть!

Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті.

Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:

– Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це