Люко Дашвар - На запах м’яса

– У, зараза, – пригрозила крукові, бо відчуття провини випарувалося, залишивши тільки роздратування. І що він висиджує? Та ще й на шифері, яким ікони прикриті.

– Толю… Давай ікони до хати внесемо, – попросила Гороха наприкінці квітня.

– Правильно, – погодився хлопець. – А то Великдень скоро, а в нас божі лики на груші.

– Це ж паски пекти треба! – сполошилася, наче без того тепер і прожити ніяк.

Побігла до Уляни і, хоч хотіла розпитати, як тісто замісити, чогось знову згадала одкровення Троянова.

– Уляно… Невже й ви теж із хутора поїдете? – спитала стривожено.

– Не зараз.

– А коли? Наче чекаєте чогось.

– Чекаю, – відказала Уляна. Перевела розмову. Заходилася Майці розповідати, як із пасками розбиратися, чим яйця фарбувати-розписувати, яке м’ясо запікати, коли святити.

– Ой! Це ж іще святити! – ще більше сполошилася Майка. – І де? У Капулетцях храму немає. У Добриках тільки сектанти якісь над колишнім пожежним депо хрест приліпили й збираються.

Уляна не встигла відповісти – Петро Реп’ях на поріг. Побачив Майку, знітився вкрай: оце халепа! Вдруге на Лупин хутір приїхав, аби тільки з Уляною поговорити, знову на дівчину нарвався.

– Здрасьтє! – усміхнулася Майка.

– Я тут у справах… – розгубився Реп’ях. – З Валерієм Михайловичем поговорити маю, а він трохи зайнятий. Оце і вирішив поки до сусідки його зайти на хвилинку.

– Проходь, Петре, – усміхнулася Уляна.

– А куди ви паски святити їздите? – спитала Майка Реп’яха. Сиділа сиднем – забиратися й не думала.

– Та хто куди… – знизав плечима Петро. – Ви з Горохом на дирчику і до Прилук доїхати можете. Он Троянов розповідав… У Прилуках є церква, що її предки кума мого Галагана побудували.

– Справді? – Майка підскочила до Реп’яха. – То ходімо до Валерія Михайловича. Ви у своїх справах, а я про церкву розпитаю.

– Ти… йди! – сказав Реп’ях. – А я ще маю в Уляни свічок гарних на Великдень собі накупити…

Майка глянула на Реп’яха здивовано, пішла до Троянова. Уляна навпроти гостя сіла.

– Ну, що ти все ходиш, Петре? – спитала тоскно. – Так і до біди недалеко.

– Порадитися хочу, – сказав. – Оце в мене після Великодня день народження, а за два дні в дружини. В один день відзначаємо, так уже повелося. І я грошей трохи… відклав. Щоби їй подарунок гарний зробити. Півтори тисячі доларів. Що на такі гроші в Києві можна купити?

– Не знаю. Ти дружину спитай, чого хоче. Сам не знаєш?

– Та в неї лише магазин у голові – як не вивіску нову приліпити, так товару накупити. А я хотів для неї щось. Може, там шубу яку чи із золота чогось.

– Хутро жінці ніколи не завадить. Та й прикраси, – відказала Уляна.

– Оце ж я попросити хотів, – пожвавішав Петро. – Як у Києві будеш, глянь, коли твоя ласка, яку шубу на півтори тисячі доларів купити можна. Чи щось із золота.

– Добре, – кивнула Уляна. – А сам як живеш?

– Та все нормально, – усміхнувся. – «Волгу» вже у дворі обкатував. Скоро і на Лупин хутір доберуся. До сина тебе звозити зможу.

– Дякую, Петре.

Плечима знизав.

– Ну, якщо так… Продай свічку якусь, щоби з порожніми руками від тебе не йти.

– Не треба тобі свічки. Спали спочатку ті, що вже накупив… Добре?

Реп’ях зітхнув, пішов до порога.

– Тільки ж, коли шубу дивитимешся, розмір моєї Томи врахуй. Вона ж у тілі… Ну, ти ж її бачила!

Засмутився вкрай, подибав до Троянова. Що це вони тут усі розбігалися одне до одного? Три каліки, а як на хутір не прийдеш, товчуться по чужих хатах, а раніше сиділи, як ті миші.

Зайшов до сусідньої хати, закляк на порозі, бо Валерій Михайлович так захоплено розповідав Майці про Свято-Преображенський собор у Прилуках, наче сам до його будівництва руку приклав.

– У середині сімнадцятого століття на тому місці спочатку дерев’яний храм спорудили, та за півстоліття церква згоріла. А на той час Прилуцьким козацьким полком командував полковник Гнат Галаган. Своїм коштом побудував новий кам’яний храм у стилі українського бароко.

– Родич кума мого, – вставився Реп’ях.

– Певно, дуже шляхетною людиною був, – сказала зачарована Майка.

– Скоріше, гріхи відмолював, – відповів Троянов. – У Гната Івановича Галагана біографія неоднозначна. Козаки-характерники прокляли його рід до сьомого коліна. Здійснилося пророцтво. За сто шістдесят років помер шістнадцятирічний Павло Галаган – останній і єдиний нащадок, сьоме коліно Гнатове. Припинив полковницький рід Галаганів своє існування.

Троянов замовк, на Реп’яха глянув.

– Тож кум ваш, хвала Господу, з інших Галаганів.

– А того… Гната за що прокляли? – спитав Реп’ях хрипло.

– Зрадив Мазепу, заприсягся Петрові Першому. За царським наказом зруйнував Стару Січ. Отакий подвиг. На той час на Січі самі діди свій вік доживали, та не здалися – билися з Галаганом і царськими військами. Майже всі загинули, а хто вижив, тяжких мук зазнав. Галаган посадив їх на палі і на плотах пустив униз Дніпром.

– Навіщо? – спитала приголомшена Майка.

– Щоби інші козаки страху набралися.

Троянов замовк, плечима знизав.

– А храм – прекрасний… Віруючих збирає. Може, і не знають – у склепі глибокому храмовому той самий полковник Гнат Галаган вічний спокій знайшов. Чи вічний неспокій за життя своє грішне.

Реп’ях мотильнув башкою, наче струсив попіл минулих часів.

– Ні! – сказав. – Мій кум не такий! Хоча сеча в мізки б’є іноді: спочатку в бійку лізе, а потім розбиратися починає. – На Троянова благально подивився. – Ви йому не кажіть, що він не з полковників. Дуже засмутиться.

– І вас порадувати не можу, – відповів Троянов. – Якщо й були серед прилуцьких козаків Реп’яхи, то я таких у реєстрах не відшукав. А от на Дону був такий поважний козак – Степан Реп’ях. Поцікавтеся… Вивчати свій рід – така шляхетна справа!

Майка поверталася до своєї хати, думала про Галаганів: он воно як… Той полковник Гнат Галаган козаків порубав, а люди пам’ятають, що храм збудував. І де справедливість? Зиркнула на грушу – щез крук. Наче після того, як занесли ікони до хати, йому вже і приземлитися нема куди.

– І добре… – Аж від серця відлягло.

За два дні до Великодня Троянов поїхав, залишивши на Лупиному хуторі книжки, меблі, навіть друкарську машинку. Ключ від обійстя Сандживові віддав, обійняв по черзі увесь наявний контингент хутора з Горохом включно, Майці дозволив книжки з бібліотеки брати, а Уляну вмовив забрати до своєї хати старовинні крісла й столик на кривеньких ніжках.

– Незвично так… – Увечері Майка дивилася на вікна Троянового дому на іншому боці вулиці – темні…

– Манюню! Паски в піч ставити час, – нагадав Толя.

Уперше в житті Майка паски пекти збиралася. Уляна дуже допомогла –