Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

— Мотор потягне, але стукотітиме й перевитрачатиме бензин.

— Ви автомеханік?

— Не тільки, мосьє. Якщо у вас є підіймальна кліть або аероплан, то я полагоджу і їх.

— Скільки я вам винен?

— Скільки дасте.

Спершу товстун дав двадцять франків; потім розщедрився на тридцять. Завівши мотор, він вихилився ще раз із віконця машини.

— Ви мешкаєте тут?

— Так, мосьє.

— На той випадок, коли мені буде щось треба — як ваше прізвище?

— Скала.

— Ха! Хаі Ха! — зареготав чоловік, — Скала! Знаєте, що це означає по-арабському?

— Ні. Хоча знаю…

— Скала — це маленька фортеця. Французи називають її «blockhauz». У нас більше слів, ніж у французів.

— Я вам вірю, мосьє. Дякую.

Вночі Віветта сказала, що ім'я цього товстуна з машиною — Сі Омар Тазі, він приїздить сюди дуже часто і мав багато грошей — п'є тільки шампанське, навіть до обіду, коли зупиняється тут.

— Зоставайся, любий Ото, — шепотіла вона йому на вухо. — Присягнися, що зостанешся, у своєї Віветти! Присягнися! Ти зможеш тут непогано підробляти. Сюди приїздить багато людей. І коли вони понапиваються, то жоден не може завести мотор.

— Знаєш що, — сказав він жартома. — Треба щось придумати, щоб ти їм замазувала свічки, а я б їх чистив.

— Згодна! — заплескала вона в долоні. — Тільки треба, щоб ти навчив мене, як це робиться!

— Ти змія! — розлютився Ота. — Іди від мене геть! Я не злочинець і не авантюрист! Я тільки втратив документи, і в цьому все моє лихо.

Дівчина почала плакати, гладила його волосся й запевняла, що документи для нього теж, можливо, роздобуде, коли відкладе кілька сотень.

— Де ти їх візьмеш?

Вона хотіла щось сказати, але він не дав. Не хотів її грошей, котрі вона заробить невідомо як або, чого доброго, ще вкраде. Нічого не хотів. Навіть цих білих штанів. Він припустився помилки, що взяв їх. «Але на цьому кінець, моя люба! Більше я від тебе нічого не візьму! Завтра піду шукати собі роботу, не може такого бути, щоб я не знайшов її у цій дірі».

На другий день Ота справді подався до Марракеша шукати гаражів. У Гелі він знайшов дві невеличких погано обладнаних майстерні, де від його послуг відмовилися. Перед полуднем Ота забрів до медіни, до Джемаа-аль-Фна й натрапив на великий прекрасно обладнаний гараж. На жаль, це було напіввійськове підприємство, яке перевозило своїми машинами матеріали й продукти у Високий Атлас, і робітники, європейці, були всі демобілізовані з Легіону. Баз документів тут він не мав чого робити.

Ота довго тинявся по вулицях, чи не натрапить на якусь слюсарну майстерню, а потім зайшов до готелю «Дю Паша» випити склянку лимонаду, і тут йому всміхнулося щастя: якийсь швейцарський турист з вродливою дружиною і неймовірною кількістю валіз не міг завести у дворі свого мерседеса, точнісінько як кілька днів тому Сі Омар Тазі. Причина була в запалюванні, й Ота заробив масляну пляму на штанях і п'ятдесят франків — тридцять за ремонт машини і двадцять за зіпсовані штани. Він побіг купити собі блокнотик, щоб було куди записувати прибутки і видатки.

Він уже й справді думав, що Віветтині штани приносять йому щастя і що так можна буде якось перебитися… Проте кілька наступних днів просидів у саду готелю «Дю Паша» над теплим лимонадом за п'ятдесят сантимів, і аллах не послав йому нічого. Він поміняв місце і перебрався до готелів «Прованс», «Турист», «Мажестік». Та аллах затявся і не послав йому нічого й там.

І Ота почав відчайдушно економити. Курив по половинці тільки дві сигарети в день, їв самий хліб, як у Каса, і те, що йому приносила Віветта, теж як у Каса. Через тиждень хазяїн «Атласа» почав зиркати на нього ще непривітніше, піж звичайно; він помітив, що між постояльцем і Віветтою — близькі стосунки, і, мабуть, думав, що Віветта краде для свого коханця на кухні. На кілька днів Оті вистачило двадцяти п'яти франків, які йому заплатили в кафе за те, що він полагодив кофеварку; але потім знову не було майже ніякого заробітку — щонайбільше п'ять-десять франків.

Одної ночі, через дев'ять днів, прожитих у готелі «Атлас», Ота встав, підкрався до машини біля бару й почав щось чаклувати. Ноги під ним тремтіли, він мало не падав. Спромігся тільки від'єднати провід од двох свічок; якщо водій не буде п'яний, то одразу ж помітить це. Але йому справді забракло сили зробити щось більше.

Потім він став у тіпі й чекав. Чоловік, на щастя, був п'яний як чіп, до того ж не мав чим собі присвітити й дуже зрадів, коли поруч випадково з'явився охочий, досвідчений ремонтник. Ота одержав сто франків, мабуть, тому, що п'яний взагалі не знав, скільки дає.

Вранці Ота купив Віветті японську кофточку за сорок франків. Це було справжнє божевілля, але він мав це зробити. Кофточка була замала, і вони пішли її міняти. Нафарбована продавщиця сказала, що більшого розміру в них немає, і знову засміялася з цього білого, який утримує арабку, та Оті було байдуже. Замість кофточки він узяв шовковий шарф, на десять франків дорожчий. Йому все було байдуже.

Віветта раділа, як дитина, але йому й це було байдуже. Весь Марракеш, усе Марокко, весь світ…

Ота провів Віветту додому, пішов до кафе й замовив собі анісетти. Випив три чарки, і йому раптом стало не тільки байдуже до всього, але й смішно. Замовив четверту чарку, й усе знову перевернулося догори ногами, хоч сядь та плач. Тоді він зробив собі в чарці міцний розчин солі й випив. Його приятель Януш Олешинський свого часу рекомендував це як ефективну протиотруту, коли голова чманіє від алкоголю.

Заточуючись, Ота поплентав до готелю. Перед баром стояло знайоме авто, а в барі сидів Сі Омар Тазі в чудовому фланелевому костюмі, краватці, з хустинкою в кишеньці — все бежевого кольору.

— Voila! — засміявся він і підняв склянку з шампанським. — Наш маестро механік. Не хочете посидіти зі мною?

— З радістю, — сказав Ота. — Але, якщо дозволите, я вип'ю тільки каву.

Сі Омар не заперечував, і якусь хвилину вони розмовляли про погоду, про страшну спеку. Сі Омар сказав, що це ще не дуже жарко для цієї пори року й для. Марракеша. Кава допомогла більше, ніж сіль, і коли Сі Омар розгорнув на столику схему машини й запита», чи «маестро» знає, що це таке, Ота кивнув. На схемі були німецькі пояснення, писані готичним шрифтом, однак зрозумілі для кожного, хто хоч трохи працював у