Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

засміялась, проте вимагала, аби він заприсягся, що нізащо не піде до Легіону. Ота заснув, стискаючи в руці її косу, пружну, мов щось живе.

Коли він прокинувся, рука його була порожня і поруч нікого не було. Здавалося, що то був сон, що до нього вночі не приходила ніяка Віветта з косами. Навіть волосинки не лишилося на подушці. За вікном на тлі синього неба стирчала рожева Кутубія над червоними мурами, над смарагдовими пальмами, над сніжно-білими горами. Справжній рекламний плакат. «Visitez le Maroc, ce pays feerique!»[43]

Вранці він так і не побачив Віветту, але коли пішов у напрямку Кутубії, щоб подивитися зблизька на Марракеш, вона його догнала і взяла під руку, ніби наречена. Оті стало ніяково, бо в неї було напудрене підборіддя, а на щоках намальовані червоні кружальця, й вона справді скидалася на дівчину з дому розпусти. Навіть коси знову зв'язала в незугарний вузол.

Проте Ота мовчав. Незабаром вони дісталися до мурів старого міста, до пальмового гаю. Там Віветта почала ховатися від нього за стовбурами з фіолетовим відтінком. Дівчині хотілося трохи попустувати.

— Перестань, Віветто. Без кіс ти здаєшся застарою для цього.

Настрій у неї одразу ж зіпсувався. Вона сказала, що вдень не заплітає кіс, бо їй заборонив хазяїн, і щоки теж пудрить за його наказом. Але загалом він непоганий, тільки дуже затурканий, бо торік од нього втекла дружина з білим офіцером, який командував сенегальськими стрільцями.

— І тепер ти заступаєш йому жінку, еге ж?

— Це неправда! Йому цього не треба!

— Ну, то обслуговуєш клієнтів.

— І це теж неправда! — Вона почала вже сердитись. — Не кажи мені такого!

— Тоді що ти там робиш?

Вона голосно засміялася:

— Ох, Ото, любий, повір, у нас справді нічого такого немає! Щонайбільше можуть напитись офіцери і розбити кілька чарок. Або починають сороміцькі розмови, але скоро їм стає погано, і воли йдуть спати.

— Гаразд, гаразд, — закивав головою Ота.

Вони йшли за караваном верблюдів, золотистих, наче з меду, й нарешті дісталися до площі Смерті — «Джемаа-аль-Фна», де Ота забув про все на світі. Ні, такого він іще ніколи не бачив, навіть у сні, коли в дитинстві йому часто снилася Африка. Віветта ж махнула рукою — мовляв, це ще нічого — ці сотні людей у бурнусах, джелабах, у всякому лахмітті — ці бербери, араби, негри, напівнегри, ці штукарі, пожирачі скорпіонів, торговці амулетами, ці розмальовані хлопці-танцюристи, — справжнє диво почнеться тільки ввечері. Вона потягла його на дах якогось будинку й сміялася йому в очі; що він стоїть, наче стовп, і зачудовано дивиться на це неймовірне кишіння строкатого люду.

Нарешті Ота теж засміявся, що Марокко все ж таки варте його поневірянь, хоча… хоча…

— Що — хоча? — запитала Віветта.

— Нічого. Це я просто так, — сказав він і подумав: «Хоча бути тут похованим я б не хотів».

Ота роздивлявся Марракеш, бачив коричневе море пласких дахів. Ліворуч височіла Кутубія, за нею хвилювалося море — блед, а ще далі сміявся Високий Атлас тисячею гострих, білих зубів. Якщо примружити очі, то замість засніжених гір можна було побачити суцільну, довгу, спінену хвилю, яка котиться сюди і колись неодмінно поглине все —' пальми, людей, будиночки. Все — за винятком, може, Кутубії.

Вони довго стояли під пекучим сонцем. Потім з'явилися кілька англійських туристів, заклацали апаратами, позирали на Віветту, а один навіть сфотографував її, немовби вона була з зоологічного саду. Однак Віветта не заперечувала, навпаки, вона засміялась, сказала Оті по-арабському, що в юнака гарні білі штани, які йому, Оті, теж пасували б. І набагато більше, бо він не такий гладкий.

— Не мели дурниць, — розсердився Ота. — Я не граю в теніс.

Та коли після обіду він повернувся в кімнату, на стільці лежали білі полотняні штани. На жаль, вони були на нього завеликі, і Ота побіг з Віветтою міняти їх. Нафарбована дівчина в універмазі посміхалась і одвертала носа від нього, цього білого, який дозволяє, щоб його одягала арабка. Але все ж таки вона подала інші штани, вужчі в поясі, й Віветта була щаслива, а потім був щасливий і він, хоч добре не знав чому. Мабуть, тому, що побачив себе в дзеркалі геть білого — білі штани, білі черевики, біла сорочка. І капелюх на ньому теж був майже білий.

Потім Ота повернувся до універмагу сам і купив собі ще захисні окуляри. А для Віветти, щоб зробити їй приємність, вибрав коробочку пудри. На жаль, нафарбована дівчина запитала, чи це для тієї «dame de couleur»[44], і коли він потвердив, тицьнула йому іншу пудру, коричневу, як какао. Ота вирішив не купувати її.

Він ішов вулицею в нових окулярах, побрязкував у кишені монетами, як Фавлер, і роздивлявся, що б купити іще. Його охопило нездоланне бажання придбати якнайбільше речей. Наче у нього в кишені лежав набитий грішми гаманець Кліке, а не кілька нещасних франків. Він насилу стримався, щоб не купити японську авторучку з маленьким компасом у ковпачку — це диво техніки коштувало всього вісім п'ятдесят — зовсім дешево! «Ні, я не маю права витрачати останні гроші. То було б справжнє божевілля».

На хвилину йому здалося, що він грає на сцені якогось багатого, безтурботного туриста, котрому до всього байдуже. На жаль, це справді була тільки роль, а білі штани — тільки маскарад. Як оті три джелаби вчора й позавчора. Весь час маскарад, весь час різні ролі — боксер, турист, Густ Сауліт, майстер холодильників, віруючий католик, який цілує руку абатові Гайяру. Хай йому чорт!

Повернувшись до готелю, він ліг і вже почав дрімати, коли прибігла Віветта й сказала, що якийсь чоловік унизу не може завести автомобіль. Ота надів темні окуляри й панаму, щоб бути соліднішим, збіг униз і почав заклопотано оглядати мотор. І знову гра, бо нічого складного тут не було — просто свічки так забруднилися, наче власник машини викупав їх у мастилі. Це був марокканець, хоч мав на собі чудовий європейський костюм із сирового шовку й синю краватку в оранжеву смужку.

Гарна краватка. Гарний чоловік. Під носом шнурочок вусиків, очі, як у рисі. Певно, він був справжній красень, поки не розповнів. Тепер обличчя його розпливлось і скидалось на надуту гумову кулю з написом: «Liberte, egalite, fraternite»[45] під двома триколірними стрічками.

— Машина у вас чудова, мосьє, але треба надіти на поршень нові кільця…

— Нові кільця, кажете? — перепитав товстун. — А ви змогли б це зробити?

Ота сказав, що зміг би, тільки