Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

Венери, видніється корабель, що зазнав кораблетрощі. Приблизно за милю від берега плавають зламані щогли і розбитий корпус. Від корабля залишилася лише половина, корма задерта, розлючені хвилі шматують уламок, оточений піною. У всіх на устах назва корабля, але я впізнаю його раніше, це Зета. На кормі добре видно крісло, пригвинчене до палуби, в ньому сидів капітан Бредмер. Де екіпаж? Ніхто про нього нічого не знає. Нещастя сталося вночі.

Біжу до берега, іду вздовж спустошеного узбережжя, всипаного гіллям і камінням. Хочу знайти пірогу, кого-небудь, хто мені допоможе, та дарма. На березі — нікого.

Можливо, у Порт-Матюрені є рятувальний човен? Але мій страх занадто сильний, я не можу чекати. Знімаю одяг, заходжу в море, ковзаюсь на підводному камінні, хвилі відкидають мене назад. Море владно здіймається понад кораловою загатою, вода каламутна, наче в річці у повінь. Пливу проти такої страшної хвилі, що практично не просуваюся вперед. Чую, як переді мною ревуть буруни, бачу, як у чорне небо здіймаються вихори піни. Уламок приблизно за сто метрів, гострі зуби рифів розкололи його на дві частини на рівні щогл. Море заливає палубу, кружляє навколо порожнього крісла. Я не можу підплисти ближче, бо ризикую теж розбитися на рифах. Намагаюся крикнути: «Бредмере!..» Але гуркіт хвиль перекриває мій голос, я не чую сам себе. Довго пливу проти хвиль, що здіймаються над рифами. Уламок — мертвий, здається, вже цілі століття, як він загинув. Мені стає холодно, жах стискає груди. Я мушу повертатися на берег. Хитавиця викидає мене на берег разом зі здобиччю бурі. Коли я торкаюся дна, я настільки зморений, що навіть не відчуваю рани на коліні від удару об скелю.

У другій половині дня вітер зовсім вщухає. Над спустошеною землею і морем сяє сонце. Все скінчилося. Хитаючись, напівпритомний бреду до Англійської затоки. Біля корпусів телеграфу багатолюдно, чути сміх, вигуки, страх позаду.

Коли дістаюся Англійської затоки, бачу там повне спустошення. Очеретяна річка перетворилася на брудний потік, який з громовим гуркотом затоплює долину. Моя хижка зникла, дерева і пальми повиривало з корінням, від моїх насаджень нема і сліду. На дні долини залишилася лише посмугована земля, зорана потоками води, і базальтові брили, які вимило дощем. Усе, що я залишив у хижці, зникло — одяг, каструлі і, що найгірше, теодоліт, а також більшість паперів, які стосуються скарбу.

На тлі цієї декорації кінця світу швидко гасне день. Я блукаю долиною у пошуках хоч би якоїсь речі, яку пощадив ураган. Обдивляюся кожне місце, але все вже змінилося, все стало геть іншим. Куди ділася купа каміння, що імітувала Астральний Трикутник? А ці базальтові камені поблизу схилу, ті, що першого разу привели мене до якірних кілець? Настають сутінки мідного кольору, кольору розплавленого металу. Вперше морські птахи не летять над затокою до своїх гнізд. Де вони причаїлись? Вони пережили ураган? Уперше також на дно долини прийшли пацюки, потоки намулу вигнали їх з нір. Вони бігають круг мене у сутінках і пронизливо пищать, мені стає моторошно.

Посеред долини, біля річки, що вийшла з берегів, бачу високу базальтову стелу, на якій перед тим, як піти на війну, я висік східно-західну лінію і два обернуті трикутники з якірними кільцями, що утворюють зірку Соломона. Стела встояла під вітром і дощем, вона лише трохи більше вгрузла в землю, посеред цієї пустки вона нагадує монумент початку роду людського. Той, хто знайде її, чи ж зрозуміє, що вона означає? Долина Англійської затоки поховала свою таємницю, зачинила ворота, які лише на мить наважилась відкрити мені одному. Мене востаннє вабить туди, куди зараз падають промені сонця, що торкається горизонту, — до входу до улоговини на східному схилі кручі. Але коли я туди дістаюся, то лише бачу, що від ударів стихії частина кручі обвалилась, перекривши доступ до яру. Потік болота, що рвонув звідти, зніс усе на своєму шляху, серед іншого й той старий тамаринд, приязну тінь якого я так любив. Через рік і від цього дерева залишиться лише могилка, з якої виткнеться кілька колючих кущів.

Я довго стояв і слухав шум долини. Бурхливу течію річки, яка несе дерева і каміння, дзюрчання води серед скель і сланців, а вдалині — безперервне рокотання моря.

Протягом тих двох днів, які залишились у мене до від’їзду, я невідривно дивлюсь на долину. Щодня на світанку виходжу зі своєї вузької кімнати у китайському готелі, підіймаюся до Командорової Вежі. В долину більше не спускаюся. Сиджу серед чагарників поблизу зруйнованої вежі і дивлюся на довгу чорно-червону долину, на якій від мене не залишилося і сліду. В морі неймовірна, застрягла на коралових рифах, нерухома корма Зети приймає на себе удари хвиль. Думаю про капітана Бредмера, тіла якого так і не знайшли. Кажуть, що він був сам на кораблі і навіть не намагався врятуватись.

Сумна прощальна картина залишилася у мене від Родриґеса, я стою на палубі юного Фреґата, що, здригаючись від працюючих двигунів усім своїм залізним корпусом, виходить у відкрите море. Наче на противагу стрімким оголеним горам, які сяють під вранішнім сонцем, на скелях над морською безоднею, назавжди, нагадуючи викинутого на берег кашалота, закляк розбитий скелет Зети, і над ним уже кружеляє зграя морських птахів.

Мананава, 1922 рік

Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.

Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:

— Отже, ви повернулися на місця, які вам…

Я підказав:

— Не дають спокою?

І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!

Живу у