Грегорі Девід Робертс - Шантарам

сказала, що я всім цікавлюся, але нічим не захоплююся серйозно. Я пам’ятав ті слова, бо це була таки правда.

— А ти не цікавишся мною настільки, щоб допомогти в одній справі? — запитала Карла зовсім іншим тоном, дуже серйозно і зважено.

— Звісно,— відповів я.— Що за справа?

Вона проковтнула грудку в горлі й хутко заговорила:

— У мене є подруга, її зовуть Лайза. Вона потрапила в халепу. Вона працює в одному місці... у публічному домі. Залізла в борги, дуже великі, і господиня цього закладу не відпускає її. Я хочу допомогти їй вибратися звідти.

— У мене є трохи...

— Проблема не в грошах. У мене є гроші. Проблема в тому, що господиня дуже цінує Лайзу і не відпустить її, хоч скільки б ми їй заплатили. Я знаю цю мадам дуже добре. Це стало для неї справою принципу. Вона зненавиділа Лайзу за красу, за те, що вона уміє постояти за себе. Вона хоче погубити її.

— Ти хочеш забрати її силоміць?

— Не зовсім.

— Я знаю хлопців, які не бояться пустити в хід кулаки,— сказав я, маючи на увазі Абдуллу Тагері.— Вони могли б допомогти.

— Ні, у мене теж є такі друзі. Але прислужники мадам обов’язково розшукають її і помстяться. Дуже швидко і просто — обіллють кислотою, і все. Лайза буде не першою, кому хлюпнуть в лице кислотою за те, що вона не порозумілася з мадам Жу. Цим не можна ризикувати. Треба зробити так, щоб вона назавжди дала Лайзі спокій.

Я відчував, що Карла каже мені не всю правду, що за цим криється щось іще.

— Ти сказала, мадам Жу?

— Так. Ти чув про неї?

— Дещо,— кивнув я.— Як послухати, то там щось неймовірне, бруд та й годі.

— Ну, щодо неймовірного я не знаю. Але бруду там чимало, можеш мені повірити.

Не можу сказати, що це мене заспокоїло.

— А чому вона не може просто втекти? Сісти на літак, і — гайда. Звідки вона приїхала?

— З Америки. Розумієш, якби я могла умовити її виїхати до Америки, жодних проблем не було б. Але вона не хоче виїжджати. Лайза нізащо і ніколи не покине Бомбей. Вона приохотилася до наркотиків. Але головна причина не в цьому — справа в її минулому. Вона не поїде — і все тут. І знаєш, я її розумію. У мене теж лишилися у минулому речі, до яких я нізащо не повернуся.

— У тебе є план, як витягнути її звідти?

— Так. Я хочу, щоб ти вдавав із себе співробітника американського посольства. Я вже продумала всі деталі. Тобі майже нічого не треба буде робити. Говорити буду я. Ми скажемо їй, що батько Лайзи — велике цабе у Штатах і має зв’язки в уряді, а тобі доручили забрати її з цього закладу. Я передам це мадам Жу ще до того, як ти з’явишся у неї.

— Все це виглядає досить сумнівно. Думаєш, план спрацює?

Перш ніж відповісти, вона витягнула з кишені дві цигарки, підпалила їх і дала мені одну, а сама глибоко затягнулася другою.

— Гадаю, так. Нічого кращого мені не спало на думку. Якщо мадам Жу отримає свої гроші, а головне, повірить, що ти з посольства й у неї будуть неприємності, то вона дасть Лайзі спокій. Я розумію, тут дуже багато «якщо». Багато що залежить від тебе.

— А також від того, чи легко обдурити цю мадам.

— Треба діяти дуже акуратно. Вона не так розумна, як хитра, але зовсім не дурна.

— І ти вважаєш, що у мене це вийде?

— Ти зможеш зобразити американський акцент? — запитала вона, усміхнувшись.

— Ну, колись я виступав на сцені. У минулому житті.

— Це просто чудово! — вигукнула вона, доторкнувшись до моєї руки.

Моя нагріта сонцем шкіра відчула прохолоду її довгих тонких пальців.

— Не знаю,— пробурмотів я.— Дуже велика відповідальність. Якщо наша авантюра зірветься і що-небудь станеться з цією дівчиною або з тобою...

— Це моя подруга і моя ідея, тож і відповідальність уся на мені.

— Було б краще вдертися туди. У цій затії з посольством стільки підводного каміння...

— Я не просила б тебе допомогти, Ліне, якби не була упевнена в своєму плані і в тому, що ти здатний його втілити.

Вона замовкла, чекаючи моєї відповіді. Я з нею не поспішав, хоч відразу знав, якою вона буде.

— І коли ми це зробимо?

Вона всміхнулася.

— Дні за два. Мені треба підготувати ґрунт.

Вона відкинула недопалок і ступнула до мене. Я приготувався до поцілунку, аж натовп з галасом підбіг до вікон і оточив нас. Прабакер просунув голову мені під пахву, опинившись між мною і Карлою.

— Муніципалітет! — вигукнув він.— Дивіться!

— Що сталося? — здивувалася Карла.

— Люди з муніципалітету збираються валити хатини,— прокричав я їй у вухо.— Вони роблять це раз на місяць. Так вони намагаються боротися з розростанням нетрищ.

Ми побачили, як перед нетрищами зупинилося декілька поліційних вантажівок. Кузови їхні були затягнуті брезентом, але ми знали, що під ним ховається десятків зо два поліціянтів. Потім під’їхала вантажна платформа, яка зупинилася біля самих хатин. З вантажівок посипалися поліціянти, вони вишикувалися в дві шеренги. Муніципальні робітники, що жили здебільшого теж у нетрищах, зістрибнули з платформи і взялися до руйнування. У кожного з них був мотузок з гаком. Робітник закидав гак на дах і, зачепивши його за виступ, тягнув мотузок на себе, аж покрівля з’їжджала вниз. Мешканці насилу встигали схопити дітей, гроші та документи. Все інше трощилося — гасові плитки і кухонний посуд, валізи і ліжка, одяг і дитячі іграшки. Люди в паніці розбігалися. Поліція ловила декого з них і пакувала до вантажівок.

Люди, що стояли поряд з нами, мовчки спостерігали за цією сценою. З висоти нам було добре все видно, але навіть найгучніші звуки не долітали до нас. Це безшумне методичне знищення осель діяло на всіх дуже гнітюче. В цій страшній тиші особливо вразило мене квиління вітру, на яке досі я не звертав уваги. І я знав, Що на всіх поверхах коло вікон так само стоять люди і дивляться униз.

Хоч робітники знали, що їхні домівки в легальному селищі ніхто не чіпатиме, роботи на будівництві припинилися. Всі розуміли, що по закінченні будівництва прийде черга і їхніх жител. Їх поваляють