Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— А хто він такий? — запитав я.

— Ніхто цього не знає, Ліне,— відповів Кишор протяжною американською англійською, що її він перейняв од туристів.— Кажуть він із заможної родини з Делі й батько позбавив його спадку. А деякі люди кажуть, що він диявол. Ще деякі думають, що це не одна людина, а ціла організація. Як сказав Джоні, вже убили двох людей, Ім’я Сапна пишуть по всьому Бомбею. Копи розпитують всіх підряд, Схоже, вони налякані.

— Багатії теж налякані,— додав Прабакер.— Ці два хлопці, яким не пощастило сьогодні вночі, були багаті. Цей Сапна пише своє ім’я англійськими буквами, а не на хінді. Він освічений. Але хто написав це ім’я тут, в цьому місці? Тут повсякчас люди, вони працюють і сплять тут, і ніхто з них не бачив, як це написали.

— Все одно він мадачудг, паґал! — з серцем плюнув Джоні.— Виродок, божевільний!

— Змінімо тему,— запропонував я, побачивши, що Карла зблідла, а очі її стали великі від страху.— Ти недобре почуваєшся, Карло?

— Ні, все гаразд,— швидко відгукнулася вона.— Напевно, цей підйомник все ж таки подіяв на мене сильніше, ніж я думала.

— Прошу вибачення за прикрощі, міс Карло,— співчутливо сказав Прабакер.— Тепер ми говоритимемо тільки про радісні речі — не згадуватимемо ні вбивства, ні трупи, ні кров, яка річкою залляла весь дім...

— Знаєш що, Прабакере, доста вже цих подробиць! — урвав я його.

Декілька молодих жінок підійшло до нас, щоб прибрати бананове листя і роздати тарілки з солодким десертом. Вони роздивлялися Карлу з відвертою цікавістю.

— У неї дуже худі ноги,— сказала одна з них на хінді.— їх видно крізь брюки.

— А ступні дуже великі,— додала інша.

— А от коси м’які, гарні, чорного індійського кольору.

— А очі — як смердюча марихуана,— презирливо фиркнула перша.

— Ви обережніше, сестрички,— озвавсь я на тій же мові.— Моя знайома знає хінді й розуміє все, що ви говорите.

Жінки сприйняли моє зауваження скептично, але зніяковіли і почали перешіптуватися. Одна з них нахилилася до Карли і голосно запитала, чи вона розуміє їхню мову.

— Можливо, у мене дуже тонкі ноги і дуже великі ступні,— відповіла Карла на хінді,— але зі слухом у мене все гаразд!

Жінки захоплено завищали і потягли її за свій стіл. Спостерігаючи за нею, я дивувався, з якою невимушеністю вона тримається в їхньому товаристві. Вона була найвродливішою з-поміж усіх жінок, яких я бачив у моєму житті. Це була краса пустелі на сході сонця; я не міг відвести від неї очей, мене охоплював трепет. Дивлячись на Карлу, я не міг пробачити собі, що так довго уникав зустрічі з нею. Мене дивувало те, що індійським дівчатам так хочеться доторкнутися до неї, погладити по волоссю, узяти за руку. Мені вона уявлялася замкнутою і мало не холодною. А ці дівчата, ледве встигнувши познайомитися, здавалося, зближувалися з нею тісніше, ніж я після цілого року дружніх взаємин. Я пригадав швидкий імпульсивний поцілунок, який вона подарувала мені в моїй хатині, дух кориці і жасмину, що ними пахли її коси, дотик її вуст, котрі були немов солодкі виноградини, що налилися соком під літнім сонцем.

Подали чай, і я, узявши свою склянку, підійшов до вікна. Аж до самісінької затоки переді мною розкинулися нетрища. Вузькі кривулясті вулички, наполовину затулені дахами, скидалися радше на тунелі. То тут, то там курівся дим од вогнищ, легенький бриз підхоплював його і гнав над розкиданими по затоці рибальськими човнами.

Далі височіли багатоквартирні будинки, де мешкали заможні люди. З висоти хмарочоса видно було розкішні сади з пальмами і в’юнкими рослинами, а на дахах — крихітні хатини, де мешкала прислуга.

— Гарний краєвид...— тихо мовила Карла.

— Іноді я приходжу сюди ночами, коли всі сплять, а мені хочеться побути самому,— відповів я їй так само тихо.— Це одне з моїх улюблених місць.

Ми помовчали, спостерігаючи за воронами, що кружляли над нетрищами.

— А ти де любиш бувати наодинці?

— Я не люблю самоти...— відповіла вона і, обернувшись до мене, побачила вираз мого обличчя.— А в чому справа?

Та так... просто я здивований. Я завжди думав, що тобі повинно бути добре на самоті. Мені здавалося, ти стоїш осторонь, сказати б, над усіма тими, хто тебе оточує.

Ти схибив,— усміхнулася вона.— Я стою нижче від них.

— Ого, це вже вдруге!

— Що вдруге?

— Ти вже вдруге так усміхаєшся сьогодні. Тільки-но ти всміхалася, розмовляючи з дівчатами, і я подумав, що вперше бачу в тебе таку гарну усмішку.

— Я часто всміхаюся,— заперечила вона.

— Авжеж, але не так. Не подумай, що я докоряю тобі. Мені це подобається.

— Я часто всміхаюся! — повторила Карла, спохмурнівши, тоді як крізь її міцно стиснуті вуста пробивалася усмішка.

Ми знову замовкли, дивлячись одне на одного. Очі її були як зелена вода біля морського рифа, в них танцювали сонячні блищики. Вітер шарпав її шовкову сукню, то щільно огортаючи її рельєфну фігуру, то знову ховаючи її в брижах.

— А з чого ви так весело сміялися?

Вона звела брову зі знайомою сардонічною напівусмішкою.

— Це що, для підтримки розмови?

— Можливо,— засміявсь я.— Щось я сьогодні нервую у твоїй присутності. Прощу вибачення.

— Нема за що. Це навіть комплімент — нам обом. Але якщо ти хочеш знати, з кого ми сміялися, то можу сказати: переважно з тебе.

— З мене?

— Так. Вони розповіли мені, як ти обнімався з ведмедем.

— Ага, он воно що! Так, це, напевно, було і справді смішно.

— Одна з жінок зобразила, який у тебе був вираз перед тим, як ти обійняв його. Але особливо веселилися вони, намагаючись відгадати, чому ти це зробив. Всі по черзі висловлювали свою думку. Радга — вона, здається, твоя сусідка?..

— Так, вона мати Сатиша.

— Так от, Радга припустила, що тобі було шкода ведмедя. Це всіх страшенно насмішило.

— Уявляю собі! — сухо кинув я.— А ти що ж на те?

— Я сказала — можливо, ти зробив це, бо тобі все цікаве і ти все хочеш випробувати на собі.

— Ого! Одна моя знайома говорила мені колись те ж саме — що я подобаюся їй, тому що всім цікавлюся. Згодом вона зізналася, що з тієї ж причини й кинула мене.

Насправді та знайома