Грегорі Девід Робертс - Шантарам

На обличчях робітників було співчуття і страх. У очах деяких людей читався також сором за мимовільні думки, які виникають у багатьох з нас у відповідь на утиски з боку властей: «Слава Богу! Слава Богу, це не моя хатина!»

— Який успіх, Лінбаба! Твоя хатина уціліла, і моя теж! — закричав Прабакер, коли поліціянти нарешті посідали в машини і поїхала собі.

Вони розвалили десятків із шість осель, понад двісті душ лишили ся без даху над головою. Вся операція зайняла двадцять хвилин.

— Куди ж вони тепер подінуться? — тихо запитала Карла.

— Завтра ж зведуть нові хатини на колишньому місці. За місяці муніципалітет знову розвалить їхні домівки — або ж інші розвалить Але все одно це велика втрата. Всі їхні речі пропали. Доведеться купувати нове начиння і будівельні матеріали. Душ із десять заарештували, і ми не побачимо їх декілька місяців.

— Навіть не знаю, що лякає мене більше,— сказала вона,— чи беззаконня, чи байдужість, з якою його сприймають.

Люди відійшли од вікон, а ми з Карлою так і стояли, пригорнувшись одне до одного. Вона обернула голову, і я її поцілував. Її пружні вуста пом’якшали, зустрівшись з моїми губами, і була в цьому така сумна ніжність, що якусь мить я немовби ширяв у високості на крилах свого кохання.

— Пробач. Я не хотів.

— Все гаразд,— усміхнулася вона і відкинула голову, упираючись руками мені в груди.— Але, боюся, ми змусили ревнувати одну дівчину.

— Яку це дівчину?

— Ти хочеш сказати, що у тебе тут немає дівчини?

— Ні, звісно,— спохмурнів я.

— Я ж знала, що Дідьє не можна слухати. Це його ідея. Він упевнений, що у тебе тут є подружка. Каже, це єдина причина, з якої іноземець може добровільно поселитися в нетрищах.

— Немає у мене ніякої подружки, Карло. Я кохаю тебе.

— Ні! — вигукнула вона, і ті слова були мов ляпас.

— Я нічого не можу з цим удіяти. Вже давно.

— Припини! — урвала вона мене знову.— Ти не можеш! Не можеш! О Боже, як я ненавиджу любов!

— Любов не можна ненавидіти, Карло,— м’яко сказав я.

— Послухай, я не хочу нікого кохати,— не заспокоювалася вона, хоча говорила вже м’якше. Очі її зустрілися з моїми.— І не хочу, щоб хтось кохав мене. Для мене ці романтичні історії погано кінчаються.

— Навряд чи знайдеться людина, для котрої любов — тільки безхмарне щастя.

— От-от, і я про те.

— Але коли це трапляється, у тебе немає вибору. Не думаю, щоб хто-небудь закохувався за власним бажанням. І я не хочу примушувати тебе до чогось. Я просто люблю тебе, і все. Давно вже. І треба було нарешті про це сказати. Це не означає, що ти повинна що-небудь робити у зв’язку з цим — та і я теж.

— І все одно я... Не знаю. Просто я... Господи! Але ти мені так подобаєшся, і я щаслива.

Погляд її був чесний, але я знав, що вона багато про що мовчить. Погляд її був сміливий, та все ж таки вона боялася. Коли я розслабився і всміхнувся їй, вона розсміялася.

— Тобі досить цього поки що?

— Так,— збрехав я.— Звісно.

Як і люди, що відбудовували свої хатини внизу, я вже збирав уламки в своєму серці і на руїнах зводив новий дім.

Розділ 13

Хоча мало хто міг похвалитися тим, що бачив мадам Жу на власні очі, вона, як запевняла мене Карла, приваблювала всіх, хто відвідував її Палац. Клієнтами того закладу були заможні люди: бізнесмени, політики, гангстери. Палац пропонував їм дівчат-іноземок — індійські дівчата тут не працювали,— а також різноманітні хитромудрі засоби задоволення найрозгнузданіших сексуальних фантазій. У Бомбеї було чимало закладів, що надавали такі послуги, але жоден з них не користувався такою популярністю, як Палац, тому що в нім була мадам Жу. Чоловіків приваблювала не лише майстерність і врода дівчат, а й таємниця — краса мадам, якої ніхто не бачив.

Казали, вона росіянка, але цей факт, як і решту подробиць особистого життя мадам Жу, перевірити було неможливо. Знали тільки те, що з’явилася вона в Нью-Делі в шістдесяті роки. Нова половина міста святкувала своє тридцятиліття, а стара — трьохсотрічний ювілей. Побутувала легенда, згідно з якою вона була коханкою офіцера КДБ, що вирішив використати її рідкісну красу для вербування діячів Індійського національного конгресу. У чутках, що стосувалися перебування мадам Жу в Делі, фігурували скандали, самогубства і усунення політичних суперників. Мадам Жу стала збірним образом — її життя і її особистість обросли вигадками пліткарів і їхніми власними нав’язливими ідеями. Одні казали, що вона має силу-силенну коштовностей, які тримає в мішках, другі авторитетно заявляли, що вона наркоманка, треті казали про сатанинські обряди і канібалізм.

— Вона небезпечна,— сказала мені Карла.— Хитра і небезпечна.

— Угу.

— Я не жартую. Ти не повинен її недооцінювати. Коли вона переїхала шість років тому до Бомбея, за нею була низка трупів. У її палаці в Делі виявили двох людей з перерізаним горлом — інспектора поліції і ще когось. Слідство зайшло в глухий кут, коли один зі свідків звинувачення безслідно зник, а другий повісився вдома. Вона може робити майже все, що їй надумається, тому що знає: їй все зійде з рук. Отже якщо ти не хочеш з нею зв’язуватися, то у тебе ще є час відмовитися.

Ми сиділи в таксі, пробиваючись крізь транспортний корок біля Сталевого ринку. Між автомобілями і автобусами лавірували сотні дерев’яних возів, що з вантажем перевершували за розмірами будь-яке авто. В кожен з них було запряжено по шість босоногих індійців. На центральних алеях Сталевого базару було зосереджено безліч крамниць, що торгували залізяччям,— від гасових плиток до кухонних мушель,— а також всілякою продукцією з чавуну і листового металу, необхідною будівельникам і оздоблювачам. Крамниці виставляли на огляд безліч відполірованих до блиску виробів, розташувавши їх так майстерно й оригінально, що туристи, як правило, не могли утриматися від того, щоб не відобразити їх на фотоплівці. Позаду цього гламурного комерційного фасаду ховалися закутки, де в чорних від сажі печах люди гарували за копійки.

Вікна були відчинені, та до салону не залітав навіть найменший подих вітру. Дорогою ми заїхали до Карли, де я поміняв свої джинси і футболку на чорні штани, накрохмалену білу