Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Понад усе мені хочеться скинути з себе ці ганчірки,— пробурчав я.

— Вони тобі не подобаються? — запитала Карла.

— Все тіло свербить.

— Ти звикнеш до них.

— Сподіваюся, ми не розіб’ємося. Страшно навіть уявити, як виглядатиме мій труп у цьому вбранні.

— Одяг сидить на тобі дуже добре.

— Скоріше б усе це скінчилося.

— Ти так вередуєш через цей костюм! — усміхнувшись, мовила вона.— Така розбірливість свідчить про надмірну пиху.

— Я не розбірливий, я просто терпіти не можу ганчірки.

— Навпаки, ти дуже любиш їх, надаєш одягу дуже великого значення.

— Здрастуйте! У мене й одягу того — джинси, черевики, одна сорочка, дві футболки і пара лунгі. Весь мій гардероб уміщається на одному цвяху в моїй хатині.

От-от. Ти надаєш одягу такого значення, що не можеш носити нічого, крім декількох речей, які здаються тобі гідними цього.

Я покрутив шиєю в тісному незручному комірі.

— Навряд чи можна назвати ці речі гідними, Карло. До речі, чому це у тебе удома стільки чоловічого одягу?

— Їх забули два хлопці, що жили останнім часом зі мною.

— Так поспішали, що навіть одяг лишили?

— Так.

— Куди ж це вони так поспішали?

— Один ховався від поліції. Він порушив стільки законів, що навряд чи хоче, щоб я розповідала про це.

— Ти його вигнала?

— Ні,— відповіла вона з таким жалем, що я не став її розпитувати про нього.

— А другий?

— Тобі не треба це знати.

Мені дуже хотілося це знати, але вона рішуче відвернулася, і було ясно, що наполягати марно. Я чув, що Карла жила з якимсь Ахмедом, афганцем. Подробиць мені не розповідали, і я вирішив, що Карла розлучилася з ним кілька років тому. Весь останній рік, відтоді як ми познайомилися, вона жила сама, і лише зараз я зрозумів, що моє враження про неї склалося під впливом цього факту. Всупереч її заяві, що вона не любить самоти, я вважав її жінкою, яка ніколи не живе з іншими людьми — хіба що дозволяє лишитися у неї на ніч.

Я дивився на її обернену до мене потилицю, на краєчок профілю, на ледве помітні груди під зеленою шаллю, на довгі тонкі пальці, молитовно складені на колінах,— і не міг уявити, що вона живе з кимось. Сніданок удвох, голі спини, ванно-туалетний клекіт, чвари, домашній клопіт напівсімейного життя — все це було не для неї. Мені легко було уявити в такій обстановці її приятеля Ахмеда, якого я в житті не бачив, а вона в моїй уяві завжди була самодостатня й самотня.

Хвилин п’ять ми сиділи мовчки, тільки лічильник водія вибивав свій ритм. Оранжевий прапорець на приладовій дошці свідчив про те, що водій, як і багато людей у Бомбеї, родом з Уттар-Прадеш, великого густонаселеного штату на північному сході Індії. Ми поволі повзли в потоці транспорту, що дозволяло йому скільки завгодно роздивлятися нас в люстерко. Він був заінтригований. Карла дала йому вказівки на хінді, детально пояснивши, як під’їхати до Палацу. Ми були іноземцями, але поводилися як місцеві.

— Кляте юрмисько! — пробурмотів він на вуличному хінді під ніс собі самому, але очі його при цьому уважно стежили за нами.— У цього бридкого міста сьогодні справжнісінький закреп!

— Може, двадцять рупій допоможуть? — відгукнулася Карла на такому ж хінді.— У тебе що, погодинна оплата, друже? Ти не можеш рухатися жвавіше?

— Слухаюся, міс! — в захваті відгукнувся водій по-англійському і почав енергійно пропихатися крізь скупчення транспорту.

— То що ж усе-таки сталося з ним? — запитав я.

— З ким?

— 3 хлопцем, з яким ти жила і який не порушував законів.

— Він помер, якщо тобі так вже треба це знати,— процідила вона крізь зуби.

— А... від чого?

— Кажуть, отруївся.

— Кажуть?

— Авжеж, кажуть...— зітхнула вона і почала роздивлятися натовп на вулиці.

Ми помовчали декілька секунд, на більше мене не вистачило.

— А... кому з них належав одяг, що зараз на мені? Порушникові законів чи померлому?

— Померлому.

— Ясно.

— Я купила костюм, щоб поховати його в нім.

— А нехай йому!

— У чому справа? — різко обернулася вона.

— Та ні у чому, тільки не забудь потім дати мені адресу хімчистки.

— Я не ховала його в нім. Не згодився цей одяг.

— Зрозуміло.

— Я ж сказала, тут немає нічого цікавого для тебе.

— Звісно,— пробурмотів я, відчуваючи в глибині душі егоїстичне полегшення. Я був тоді ще молодий і не розумів, що померлі коханці якраз і є найнебезпечнішими суперниками.— Не хочу здаватися вередливим, Карло, але погодься, коли їдеш на досить небезпечну справу в похоронному одязі померлої людини, то мимоволі починаєш нервувати.

— Ти дуже марновірний.

— Та ні.

— Та так.

— Я не марновірний!

— Зрозуміло, ти марновірний! — сказала вона, вперше всміхнувшись мені відтоді, як ми узяли таксі.— Всі люди марновірні.

— Не хочу з тобою сперечатися. Це може принести невдачу.

— От-от,— засміялася вона.— Не хвилюйся, все пройде як треба Дивися, ось твої візитні картки. Мадам Жу колекціонує їх і обов’язкове попросить картку в тебе. І зберігатиме її на той раз, якщо ти їй раптом станеш потрібен. Але якщо до цього дійде, з’ясується, що ти давно вже повернувся до Америки.

Картки свідчили, що Гілберт Паркер служить другим секретарем посольства Сполучених Штатів Америки.

— Гілберт! — пробурчав я.

— Так, а що?

— Мало того, що у разі аварії я загину в цьому ідіотському костюмі, так люди до того ж думатимуть, що мене звали Гілберт! Це вже зовсім ні в які ворота не лізе.

— Що вдієш, тобі доведеться побути Гілбертом. До речі, в посольстві працює якийсь Гілберт Паркер, але його відрядження до Бомбея закінчується якраз сьогодні. Саме тому ми його і вибрали. Але не думаю, що мадам Жу перевірятиме тебе. Якщо вона захоче зв’язатися з тобою, то зробить це через мене. Минулого року в неї були неприємності з британським посольством, і це обійшлося їй у чималу суму. А кілька місяців тому був скандал з одним німецьким дипломатом. Співробітники посольств — єдині, хто може насолити їй, тож вона не буде дуже допитуватися. Просто тримайся з нею ввічливо і твердо. І скажи пару фраз на