Світлана Талан - Розколоте небо

на зміну вечір. Варя відчувала нелюдську втому чи то від чекання батька, чи від постійного тихого вередливого плачу молодшої дитини. Вона час від часу прикладала до грудей хлопчика. Сашко жадібно та боляче ловив ротиком соски, намагаючись виссати бодай краплину материнського молока, але груди майже пусті. Малюк стискав їх зубками, і Варя кривилася – пекли незагоєні ранки. Потрібно потерпіти, поки дитина побавиться груддю, заспокоїться хоча б ненадовго.

Варя обережно звільнила груди, коли малюк заснув, переклала його у ліжко.

– Мамо, – почала хникати Маргаритка, – я хочу їсти.

– Донечко, – Варя взяла зі столу миску, – йди до мене, я тобі дам бурячка.

Погодувала дитину відваром із буряка. Солодкувата страва – потертий буряк, відварений у воді, але без хліба. За годину дитина знову захоче їсти – відвар лише має солодкий присмак, насправді ж на великий чавун кладеться один невеличкий бурячок, а хліб буде ввечері. Кожному по маленькому шматочку. Дітям з молоком, дорослим – з відваром окропу, в якому плавають вишневі гілочки. Незабаром не буде й такого – доведеться вирубати вишню, яблуні і навіть зарості сливняку навколо могил. Здичавілі кущі слив ніколи не родили й нікому не заважали. Тепер вони – їхній дохід, а з доходу треба буде платити податки. Вирубають зарослі сливняку – оголяться сумні і самотні хрести на могилах…

– Мамо, дай хлібця, – знову плаче донька.

– Маргаритко, не вередуй, – Варя попестила її по голівці, – нема хлібця.

– Молочка дай! – просить.

– І молочка поки що немає.

– А ти візьми у корівки.

– Не дає.

– Чому? Вона погана?

– Ні, вона дуже хороша, але зараз у неї молочко скінчилося, – пояснює Варя і пропонує: – Лягай на ліжко, я тобі казочку розкажу.

Дівча слухняно вкладається на постіль, складає долоньки «човником», кладе їх під щічку.

– Я послухаю казочку, і ти мені даси хлібця? – хитро мружить оченята.

І так завжди. Весь час розмови зводяться до їжі. Завтра буде на ранок «суп» – зварена на воді подрібнена картоплина і дрібка солі, і знову буде «чай» із вишневих гілочок. А на вечір – останній шматок хліба, де більше висівок із проса, ніж борошна.

– Мамо, казочку! – Маргаритка торкається руки матері, і Варя виходить із задуми.

– Так, моя люба, – сказала Варя. – Я тобі розкажу казочку про…

Варя замислилася. Казку про Колобка? Не можна – у ній йдеться про смачного рожевого Колобка, спеченого з борошна. Може, про Івасика-Телесика? Варя хаотично згадує всі подробиці народної казки. Ні, не можна. Там дід з бабою ділять поміж собою пиріжки. Про Лисичку та Вовчика? Знову не те, бо й там йдеться про їжу. І чому в усіх казках хтось щось їсть?! Хто вигадав такі казки?

– Мамо, дай мені трішечки цукру, і не треба казочки, – просить дівчинка.

Варя не витримує. Йде до великого ліжка і, заслонивши собою подушку, дістає з невеличкого мішечка маленьку солодку грудочку. Вона зі страхом торкнулася торбинки – залишилося зовсім мало. Поправила подушку, поклала у роззявлений ротик ласощі.

– Тримай, моя пташечка, – сказала Варя, – але не жуй одразу, а посмокчи. Закривай оченята і смокчи довго-довго, поки не заснеш.

Дівчинка задоволено усміхнулася і заплющила оченята. Варя вкрила доньку ковдрою – є надія, що дитина засне. Вона підійшла до вікна, виглянула на вулицю. Коли ж повернеться батько? І Василь забарився, затримався у своїх батьків. За вікном – тиха і безлюдна вулиця. Прочинилися вхідні двері хатини дядька Кості. Чоловік повільно виходить неодягнений надвір, похитуючись, тінню просувається повз хату, опираючись на стіни здоровою рукою. Він сів на призьбу, нагнув голову. Відпочивши, знову почав повільно рухатися, тримаючись здоровою рукою за стіну. Дядько вийшов на вулицю і, зібравши сили, пошкандибав через дорогу, направляючись до подвір’я Чорножукових. Варя кинула погляд на ліжко – діти спали. Вона взула валянки, накинула на голову велику хустку, вийшла надвір назустріч сусіду.

Дядько Костя вже дочалапав до їхньої садиби. Він сидів у дворі на снігу під хатою, опершись спиною на стіну.

– Дядьку, замерзнете так! – сказала Варя, направляючись до чоловіка.

Вона підійшла ближче до сусіда. У нього було обличчя сірого відтінку, як суха земля, змучене-змучене і байдужо-спокійне. Важко дихаючи, відсапуючи, дядько Костя промовив:

– Варю, прошу тебе… Дай мені… Хоч якусь дробиночку їжі… Хоч що-небудь дай…

Варя метнулася у хату. Дістала зі схованки хліб, відламала шматочок, у сінях вмокнула його у воду. Тремтячою рукою чоловік узяв хліб, поклав у рота, почав жувати. Раптом він повільно посунувся по стіні набік, ніби захотів прилягти відпочити, підігнув під себе ноги, скорчився і завмер, не встигнувши ковтнути шматочок.

– Дядьку, – Варя нахилилася над чоловіком і побачила, що він уже не дихає.

Переборюючи у собі страх, Варя відійшла від померлого. Вона вдяглася і вийшла на вулицю, там ніде нікого. Навіть не чути собачого гавкоту. Завжди у мороз собаки гавкали без причини, скоріше, щоб зігрітися, а зараз тихо. Невже й справді їх поїли люди, яким вони вірно служили, охороняючи двори від сторонніх? Потрібно дочекатися підводу, яка збирає померлих. Спитати б когось, коли вона їздить, та нема в кого. І дітей самих у хаті залишати не можна, бо ще вкрадуть. Василь теж затримується. Можливо, батькам зовсім зле?

Варя вже почала підмерзати, до того ж забула прихопити рукавиці. Повертатися додому і проходити повз скрюченого померлого Варі не хотілося, тож вона почала пританцьовувати, щоб зігрітися. Ніколи не думала, що так зрадіє дурнуватому Пантьосі. Про наближення підводи сповістило монотонне скрипіння не змащеного дьогтем колеса. Варя побачила, як віз суне притихлою вулицею. Коли підійшла ближче, Пантьоха натягнув віжки, спинив коня. На возі лежало кілька людських тіл, замотаних у ганчір’я та старі рядна.

– Там, у дворі, – вказала їздовому.

Пантьоха посміхнувся, показавши рідкі гнилі зуби, пішов за покійником. Він виніс на руках тіло, як дрова, кинув на воза зверху на інші тіла.

– Може, – сказала Варя, – якусь ряднину знайти, щоб замотати?

– Не треба! – гигикнув Пантьоха.

Він підійшов до підводи, потягнув рядно, яким було прикрите тіло на самому краю воза. Варя заціпеніла від побаченого. Відкинувши назад голову, лежала мертва жінка з широко відкритим ротом. На ній була лише спідня сорочка, біла, з вишитими навколо шиї червоними ягодами калини. На обличчі сірувато-брунатного відтінку вирячкуваті збільшені очі, застиглі у відчаї, втуплені невидющим поглядом у небо. Скільки їй було років? Сорок? П’ятдесят? Можливо, навіть тридцять? Важко було визначити, бо все тіло, яке стало схоже на оголений кістяк, обтягнутий тонкою шкірою, покрите численними зморшками. Коли Пантьоха потягнув тканину, у жінки повільно сповзла з воза