Світлана Талан - Розколоте небо

не знав, а вдруге не вдалося. Помітила стара відьма, доклала Йосипу, той добряче відлупцював дівчину. Тепер нікуди з дому її не відпускають.

– Одарка як там? – поцікавилася Варя.

– Двох дітей поховала, а ще ж четверо на її шиї. Нема ні корови, ні кози, ні хліба. То як їй, гадаєш? Побачила б ти Одарку – не пізнала б! Де й поділося пишне тіло! А пам’ятаєш, які груди у неї були? Тепер два порожніх мішечка теліпаються.

– Олю, а правда, що зараз часто у жінок на спідній сорочці чисто, нема крові?[28]

– Так, – ствердно кивнула вона, – коли жінка виснажена, то немає. А як там твоя подруга Марічка? – поцікавилася Ольга.

– Не дуже, але якось іще тримається. Вона все ще чекає на Павла, сподівається, що він повернеться і врятує їх від голоду. А від нього жодної вісті, хоча повинен уже був дістатися нового місця.

– Міг і загинути десь, – сказала сестра, – могли й заарештувати, а міг просто покинути, щоб самому вижити.

– Так тут залишилася його дитина.

– Може, й повернеться. Чому ми все про когось говоримо? Давай поміркуємо, як нам вижити, – запропонувала Ольга.

Розділ 67

Павло Серафимович вийшов з дому і першого побачив чоловіка – біля свого двору стояв Костянтин. Чорножуков привітався із сусідом і, хоча не дуже вірив у прикмети, подумав, що то добрий знак – помітити першим не жінку, а чоловіка. Павлу Серафимовичу й справді пощастило. Він випадково зустрів Щербака на вулиці, поздоровкався.

– Кузьмо Петровичу, – звернувся, як годиться, – у мене до тебе є велике прохання, – сказав одразу.

– Яке ж? – спитав він.

– Скрута у нашій родині, велика скрута! Хліба не лишилося ні граминочки, а у мене діти, онуки – усі голодують, – пожалівся чоловік.

– Вірю, Павле Серафимовичу, – зітхнув Щербак. – Усюди таке коїться. Чим я можу тобі допомогти?

– Хотів був поїхати в Росію, поміняти речі на борошно. Чи правда, що там нема голоду? – стишивши голос, спитав чоловік.

Кузьма Петрович озирнувся.

– То правда, – тихо відповів він. – Там ліпше становище, ніж у нас. То що ти хотів попросити?

– Коня.

– Коня?

– Так! Не понесу ж я на собі полотно? А я б нишком поїхав і за кілька днів повернувся б. До голови колгоспу я не можу звернутися з таким проханням, бо наперед знаю, що відмовить. Я ж не колгоспник, а куркуль, ворог. Куркуль, у якого нічого не залишилося, – сумно сказав Павло Серафимович.

– Дуже ризикована задумка.

– Знаю. Але це єдиний вихід.

– Дати коня? – перепитав Щербак, розмірковуючи.

– І воза, бо весь інвентар вилучили.

– Добре, – погодився Кузьма Петрович. – Я можу взяти коня на кілька днів, ніби для себе. А якщо з тобою щось трапиться у дорозі? Якщо ти не повернешся? Як я поясню зникнення колгоспної худоби? Мене ж одразу на розстріл.

– Якщо не повернуся за три-чотири дні, – сказав, подумавши, Павло Серафимович, – доповіси керівництву, що я прийшов у твій двір, вкрав коня й кудись подався. Нехай тоді мене шукають.

– Ну ти й вигадав! – похитав головою Щербак. – Мені треба подумати.

– Я не можу чекати. Якщо відмовляєш, то так і скажи.

– Добре. Я згоден.

– От спасибі! – радісно сказав Павло Серафимович, а потім додав: – І ще одне прохання.

– Яке?

– Можеш мені дати мого Буяна? Він усі дороги зі мною об’їздив, усі їх знає. Я вже все обдумав, – збуджено говорив чоловік. – Якщо буду повертатися і занедужаю у дорозі, то кінь сам довезе мене додому.

– Добре, – посміхнувся Щербак. – Дам я тобі Буяна. Тільки про нашу домовленість нікому, навіть своїм домашнім не кажи.

– Та чи я собі ворог?

– І будь обережним, – застеріг парторг, – усюди повно міліцейських заслонів, а ще й грабіжники сидять у лісах.

– Знаю, але я повинен повернутися, – сказав він. – У моїх руках не одне життя. Дякую тобі!

Павло Серафимович прийшов додому з доброю новиною і підводою з конем.

– Дівчатка, відкривайте свої скрині, – сказав він, – я їду в Росію!

Варя на радощах розцілувала морду Буяна. Кінь пізнав колишню хазяйку, почав тицяти губи у її долоні. Не витримала Варя, принесла йому грудочку цукру, вирішивши, що віддає свою порцію.

Батько на сани простелив соломи, приніс у рядні сіна.

– Довелося пограбувати Ласку, – сказав батько, але що поробиш? Потрібно ж коня годувати, і не один день.

– Батьку, я поїду з вами, – заявив Василь, повернувшись від своїх батьків.

– Виключено! – категорично заявив Павло Серафимович.

– Не можна одному вирушати у таку дальню дорогу, тим паче взимку, – наполягав зять.

– А Варя? Як вона сама, з дітьми?

– Якось переб’ється кілька днів.

– Ти гадаєш, що вона впорається і з дітьми, і з твоїми батьками? З ким залишати вдома дітей? Ти ж чув, що дітей крадуть і їдять? А якщо з нами обома щось трапиться у дорозі? Вона ж залишиться зовсім одна! Ні, ти повинен була вдома, щоб про них дбати. Я хочу бути впевненим, що Варя не сама.

Врешті-решт Василь погодився. На сани наклали вибілене домоткане полотно, вишиті сорочки, нові спідниці Варі, вишивані рушники, хустки. Накрили все старими ряднинами, присипали сіном.

– Я наллю вам у пляшку молока на дорогу, – сказала Варя батькові, – покладете за пазуху, щоб не замерзло. Трохи хлібця врізала, – подала загорнутий у ганчірку окраєць.

– Молоко не візьму, – категорично заявив батько. – Доїду до криниці Данила, там води нап’юся. А хліб заберу.

– Я ще й кілька варених картоплин вам дам, – пообіцяла Ольга.

Василь збирався заїхати з батьком до Ольги, щоб та віддала свої речі для обміну, а потім провести його за село. Він із Ольгою вийшов надвір, у хаті залишилися батько з Варею.

– Тільки не здумай плакати, – батько підійшов до доньки, усміхнувся. – Ти, Ластівко, тримайся, – сказав він лагідно, – я повернуся. Обов’язково повернуся. Діточок бережи, дбай про них.

У Варі в горлі застрягла грудка. Батько ніби прощався, даючи настанови. У неї затремтіли губи, на очі навернулися сльози, але вона зуміла опанувати себе і навіть усміхнутися.

– Ось так уже ліпше! – сказав батько. – Пам’ятай, що ти у мене найкраща!

– Бережіть себе, тату, – попросила Варя. – Я буду на вас чекати.

– От і добре, Ластівко! Мені час. Будь щаслива! – батько усміхнувся, обняв доньку. Вона пригорнулася до його плеча. – Тільки пообіцяй мені, що не будеш плакати.

– Не буду, – Варя подивилася батькові в очі. Вона не знала, чи побачить його ще колись.

Розділ 68

Тяжке, неймовірно довге чекання. Варі здавалося, що час взагалі зупинив свій хід. Довжелезна ніч не поспішала закінчуватися, ранок барився надовго, а день не хотів пускати