Світлана Талан - Розколоте небо

– Чула від людей, що в Росії можна виміняти полотно на борошно, – почала вона. – Звичайно, багато не дають, але дещо можна взяти. Знайома Одарки із сусіднього села розповідала, що за велику шальонову[26] квітчасту хустку дають мисочку борошна. Воно, звичайно ж, небагато, – розмірковувала Ольга. – У добрі часи такого не було, а зараз миска борошна – життя на кілька днів для цілої родини. Міняють на борошно навіть пари жіночого одягу,[27] я вже не кажу про вибілене полотно.

– Олю, ти ж бачиш, що коїться, – зауважила Варя. – Випадок з Іваном…

– Так ті банди чатують на здобич під мостами та у лісах навколо сіл, – перебила її Ольга. – Дорога в Росію вільна від грабіжників, бо вони не дурні – знають, що туди везуть ганчірки. Навіщо вони їм?

– Але ж звідти везуть харчі, – зауважила Варя.

– Усе одно тими дорогами можна проїхати! – не заспокоювалася Ольга. – Головне – обійти озброєні кордони. НКВСники страшніші за бандитів, та й то багатьох настрахають і відганяють до домівки. У мене є хустки – і червоні, і жовті, і зелені, великі і малі, полотно валяється у скрині без діла, хіба що ним обмотатися та лягати на підводу Пантьохи.

– У мене теж такого добра вистачає, – сказала Варя і додала: – Поки що. Гляди, дадуть наказ про вилучення і полотна.

– Ось і я про те ж! Пропаде все, а ми з голоду попухнемо. Я б сама поїхала поміняла хоч трохи, але на чому? Виїхати поїздом неможливо – у Росію не пускають. Чоловіки заскакують у вантажні вагони на ходу потяга. Гине багато, бо то дуже великий ризик, але краще вже спробувати, ніж померти від голоду. Я не зможу на ходу заскочити, тим паче з речами, – сказала сестра, – а коня нема.

– Слухаю я вас тут, дівчата, – втрутився в розмову батько. Він зробив машинку Сашкові і знову щось почав майструвати, – і прийшла мені одна думка.

– Яка? – майже в один голос запитали сестри.

– Зараз я збігаю в одне місце, – сказав батько, – скоро повернуся, і тоді дізнаєтеся.

Батько кудись пішов, а сестри сиділи на лавці, спостерігаючи, як Маргаритка бавиться з кішкою. Кішка Маша стала схожа на скелет, обтягнутий шкірою із шерстю, що тепер негарно стирчала в різні боки. Дівчинка схопила кота за хвіст, який із пухнастого перетворився на щурячий, почулося невдоволене: «Мн-я-я-в!». Маргаритка злякано відсмикнула ручку.

– Не чіпай, бо подряпає, – попередила Варя. – Краще пограйся з нею «мишкою».

Дівчинка почала бігати з котушкою, причепленою до мотузки, запрошуючи кішку до гри, але Маша лише кілька разів ліниво торкнулася лапкою «мишки» і підійшла до господині. Кішка потерлася об ноги Варі, потім сіла напроти неї і, дивлячись прямо в очі своїми великими жовтими очима, жалібно занявкала.

– Що тобі дати? – Варя погладила кішку. – Крапля молока вранці і шматочок хліба увечері – оце і все! Більше нема нічого.

Кішка знову занявчала, випрошуючи поїсти.

– Будеш нявкати – вижену на вулицю! – попередила Варя.

– Маша буде спати зі мною? – запитала дівчинка.

– Якщо буде чемно себе поводити і не нявчати, – пояснила Варя.

Дівчинка погладила кішку.

– Не плач, Машо, – сказала вона кішці, – бо мама тебе вижене надвір. Там холодно!

Маргаритка підхопила кішку на руки, потягла у ліжко.

– Якщо не хочеш, щоб твою Машу з’їли, не виганяй на ніч на вулицю, – сказала Ольга.

– Не змерзне, я її зачиняю у корівнику, – пояснила Варя, не зрозумівши слова сестри. – Коли в хаті на ніч лишаю, то до ранку горщиками торохтіти буде – вона теж голодна.

– Я не про те. Ловлять котів і собак, щоб їх з’їсти, – пояснила сестра.

– Справді?! – Варя округлила очі. – Я думала, що то лише чутки.

– Які там чутки?! Коли помирають діти з голоду, то не тільки свого собаку їм згодуєш.

– Але ж кіт та собака… Вони ж як члени родини. До них звикаєш, їх любиш, вони тебе люблять.

– А якщо нема вибору? Що тоді? Їдять не тільки домашніх тварин, а й щурів ловлять, ворон і тих поменшало, тільки нікому про це не кажуть.

– Невже й щурів їдять? – тихо промовила Варя. – Який жах!

– Жах, коли дітей ловлять і ріжуть, – тихо, щоб не чула Маргаритка, сказала Ольга. – Ходять чутки, що у містах жінки заманюють цукерками чи хлібцем дітей до себе, потім їх вбивають, варять з них мило і міняють його на харчі.

– Не може такого бути! – стишеним голосом сказала Варя. – Дитину на мило?! Як можна?

– Не знаю, – Ольга помовчала. – Може, то брехня, але за що купила, за те й продала. А ось Василина Хомич ходила у місто щось міняти чи торгувати, так принесла ще страшнішу новину.

– Хіба може бути щось жахливіше?

– Василина розказала мені по секрету, що жінки бояться залишати самих дітей і на хвилинку – крадуть малих. І таке повсюди: і в селах, і в містах. Розказували, що одна жінка купила у спекулянтів мисочку холодцю, почала їсти, а там маленький дитячий пальчик.

– О Господи!

– Жінка злякалася, – продовжила Ольга, – побігла в міліцію з тим холодцем, знайшли ту спекулянтку, заарештували. Вона тоді й зізналася, що вже п’ятеро дітей зарізала, варила з них холодець і задешево продавала на базарі, щоб своїх дітей врятувати. Навіть дитячий одяг прала і вимінювала його на харчі. Казали люди, що у неї зробили обшук і знайшли ще не випраний закривавлений одяг, а під ліжком у ганчірці – сховану дитячу голову.

– Не приведи, Господи, – Варя перехрестилася на образи, – таке страхіття!

– Я до чого? Не залишай дітей самих, бо прохачів тепер повно, – порадила сестра. – Ніколи не вгадаєш, що в них у голові.

– Ми й не пускаємо до хати, хоча дуже їх шкода, – сказала Варя. – Ти ж знаєш, попередили всіх, що заборонено пускати сторонніх.

– Заборонено! Тільки й чути: заборонено, не можна, ти маєш сплатити. Уже в печінках сидять!

– А як там твої свекри?

– Стара лежить. Напевно, скоро Богу душу віддасть, – повідомила Ольга. – Віриш, іноді думаю, що краще було б, щоб вона швидше померла – на одного їдока менше стане. І гріх так думати, а лізе таке в голову.

– А Олеся? – запитала Варя. – Живемо поруч, а бачимося рідко. Я й досі не зізналася батькові, що Йосип її побив за те, що прийшла на похорони бабусі.

– Скотина той Йосип! – сказала Ольга з обуренням. – У них тепер вдома всього вдосталь. Ониська купається в достатку як сир у маслі. Якось Олеся вкрала трохи борошна, принесла мені у вузлику, щоб ніхто