Світлана Талан - Розколоте небо

коса, звисла донизу. Їздовий тріпнув віжками, підвода скрипнула колесами, зрушивши з місця. Варя не могла відірвати погляд від волосся померлої жінки. Повністю виснажену голову обрамляло пишне, напрочуд гарне чорняве волосся, заплетене у косу. Підвода тихо сунула вулицею, а довга товста коса звисала з неї до самої землі, плавно тяглася по наїждженій у снігу колії. Чорна, як ніч, коса і білий сніг. Смерть на землі під небом, яке одне на всіх…

Розділ 69

Повернення батька з Росії стало справжнім святом. Коли Павло Серафимович приїхав серед ночі додому, в хаті відродилася надія на спасіння. І повернувся він не з порожніми руками! Привіз три пуди борошна, чотири буханця чорного, але справжнього хліба і навіть десять кілограмів круп, якими годували скотину в колгоспах. Ніхто не задумувався, на скільки вистачить тих харчів, які здавалися цілим багатством. Варя з Василем швидко занесли клунки в хату. Лише коли вікна щільно завісили постілками та хустками, запалили світло. Варя швидко почала засипати борошно у великі пляшки з темно-синього скла. Василь закорковував їх кукурудзяними початками і ховав під дашком льоха, щоб цієї ж ночі сховати у різних місцях.

– Це ти добре вигадала, – зауважив батько, – пляшки, закопані у землі, не так уже й легко знайти списами.

– Я замісила глину, – сказала Варя, – можна буде кілька пляшок заліпити у стіну корівника. А що робити з борошном для Олі?

– Я сьогодні ж віднесу їй.

– Але ж ви зморені, стомлені дорогою. Ще й не їли, не відпочили.

– На тому світі відпочину, – пожартував батько.

Павло Серафимович поділив крупи, забрав борошно для Ольги, закинув за плечі оклунок і зник у темряві. Варя, насипавши у пляшки крупи, пішла з чоловіком їх закопувати. Копати мерзлу землю було важко, але втішало те, що було багато злежалого та потоптаного снігу. Ним подружжя присипало порушену землю і притоптувало зверху ногами. По тому вони зачинилися у корівнику, і лише тоді Василь запалив тоненьку воскову свічечку, щоб Варя змогла замурувати пляшки у стіні. Ретельно вирівнявши свіжу глину на стіні, Варя вимила у сінях руки. Василь одразу ж виніс корито, вилив із нього воду в туалет. Якщо прийдуть активісти, то можуть здогадатися про схованку, помітивши сліди свіжої глини. Залишилося сховати буханці хліба. Довго вони носили хліб по хаті, вишукуючи надійне місце. Одну хлібину Варя сховала під піччю, а для другої ніяк не могли знайти схованку.

– Може, під дитячим ліжком? – пошепки спитала Варя.

– Давай, – погодився чоловік.

Вони витягли з-під ліжка вузол зі старими речами, щоб покласти хліб подалі від сторонніх очей. Шарудіння розбудило Маргаритку. Вона прокинулася й одразу ж вп’ялася поглядом у буханець.

– Хлібчик! – радісно скрикнуло дівча, показуючи пальчиком. – Дай мені!

Ховати було пізно. Варя відломила шматочок, подала доньці.

– Швиденько їж і лягай спатоньки, – сказала вона. – Це приніс тобі зайчик. Зрозуміла?

– Так! – кивнула, наминаючи хліб.

– Якщо комусь розкажеш, то прийде Бабай і забере у тебе хлібчик, – повчала Варя.

– Не скажу, – тихо сказала дівчинка.

– Ось і добре! Лягай спатки, бо Бабай вже ходить попід вікнами, – настращала вона доньку.

Варя стала на коліна, засунула подалі загорнутий у ганчірку хліб, попереду нього поклала під ліжко вузол із речами.

Варя приготувала великий чавун, налила туди води, заходилася розтоплювати піч. Якщо у когось у селі була змога приготувати їжу чи спекти якусь паляничку, робили це вночі. І навіть під покровом ночі було небезпечно. Стукачі-перевертні, щоб догодити керівництву і заробити шматок хліба у якості нагороди, не спали ночами. Подейкували, що вони виходили на узгір’я біля колишньої церкви і звідти спостерігали, чи не йде у якої хати дим із димаря. Назавтра могли прийти непрохані гості-активісти і почати нишпорити – якщо топлять вночі піч, значить, є прихований хліб. Люди почали остерігатися навіть своїх сусідів, які із заздрощів могли зробити донос, почувши запах свіжоспеченого хліба. Після того як поїли, одразу ж начисто мили миски, витирали їх насухо рушником. Будь-якої миті хтось міг зайти до хати і побачити, що є харчі.

Варя готувала справжній суп. Василь переніс гасову лампу ближче до печі, а сам сів біля вікна на сторожі. Варя почистила картоплинку, тоненькі смужечки лушпайок одразу ж загорнула у ганчірку, сховала під піччю. Коли вода добре скипіла, вона підсолила вариво, всипала цілу жменю круп. Варя намагалася згадати, коли востаннє їла суп, і не змогла. Здавалося, що то було так давно!

Повернувся додому батько, і Василь пішов відпочивати.

– Усе добре! – радісно сказав батько. – Нікого по дорозі не зустрів, все передав Олі.

– Зараз довариться суп, і я вас нагодую гаряченьким, – сказала Варя.

Доки донька поралася біля печі, батько розповідав про поїздку.

– Так що коня я повернув, – закінчив він свою розповідь, – можна бути спокійним.

Варя нагодувала батька, й він одразу заснув у хаті доньки, стомлений і щасливий. Варя вже не пішла лягати. Вона відклала жменьку крупи й шматочок хліба для Марічки. Картопляне лушпиння дістала зі схованки, залила окропом у відрі, додала трохи висівок – нехай і у Ласки буде маленьке свято.

Уранці Варя з неприхованою радістю нагодувала родину справжнім супом. Чи то їй здалося, чи й насправді у маленького Сашка одразу зарожевілися щічки. Варя поїла останньою. Вона начисто вимила миски, витерла їх і одразу ж сховала. Мала намір піти до подруги, але раптом відчула неймовірну втому. Здавалося, ноги і руки налилися свинцем, стали непідйомні, важкі. Дуже хотілося спати. Повіки самі собою стулялися, ніби вона не спала цілу вічність.

– Я хочу спати, – сказала вона батькові, який бавився з повеселілими дітьми, – дуже хочу.

– Та на тобі лиця немає! – стривожився Павло Серафимович. – Ти, бува, не захворіла?

– Ні, – ледь ворушачи губами, сказала Варя. – Я більше не можу… Спати…

– Йди лягай!

Варя торкнулася головою подушки й одразу ж потрапила в міцні обійми сну. Їй снилися щасливі дні. Вона йшла березовим гаєм. Щебетали пташки всіма голосами, тьохкав соловейко, легкий пустун-вітерець грався косами березок, лопотів їхніми зеленими-зеленими листочками. Пахли зелені трави, з яких виглядали ясноокі польові ромашки, віддавали синню дзвіночки, рожевіла конюшина. По траві бігали Маргаритка і Сашко, граючись у квача. У донечки на голівці – віночок з ромашок і конюшини, у руках Сашка – букетик волошок. І на душі такий спокій і відчуття повноти щастя, що хотілося злетіти на крилах під саме небо! Варя не бачила, але відчувала, що поруч та людина, без якої не було б цього неземного відчуття блаженства. Вона знала – поруч був Андрій…

– Прокинься, доню, – почула вона голос