Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Замок у хмарах, Керстін Гір 📚 - Українською

Керстін Гір - Замок у хмарах, Керстін Гір

67
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Замок у хмарах" автора Керстін Гір. Жанр книги: Детективи / Книги для дітей.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 82
Перейти на сторінку:
найкумедніша, найрозумніша і, без сумніву, найсміливіша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. А коли я почув від мсьє Роше, в якій ти небезпеці, то так шкодував, що не сказав тобі цього раніше! Я так боявся, що не матиму вже такої нагоди. 

Мені на очі навернулися сльози. І зараз найбільшим моїм бажанням було залишити ці вила для гною, кинутись до нього й поцілувати. 

Проте воно так і лишилося не здійсненим, бо знадвору вже чулися кроки і чиєсь бурмотіння. 

— Мені було так приємно з тобою познайомитися, — прошепотіла я, не знаючи навіть, чи почув він. Але Бен мене зрозумів. 

— Мені прикро, що я нагодився занадто пізно, — відповів він так само тихо. 

Ну, у всякому разі, вчасно, аби разом померти. 

Хтось постукав у двері стайні. Дуже виховано й увічливо. 

— Фанні? Ви тут, моя люба? 

Це було божевілля, проте голос пана Людвіга був досі голосом милого старого чоловіка. Він сам? Хто ще з ним був? П’єр чи його дружина? Чи обоє? А може, зі снігового замету в останню мить вивільнився ще й чоловік для мокрої роботи? 

— Якби ви не були такою впертою, то лежали б собі зараз нагорі в панорама-люксі на ліжку і спали, — весело сказав пан Людвіг. — Добре, можливо, на вас би трішки розсердилися, бо ви спустошили міні-бар і були п’яні як чіп, а ваша підопічна тим часом втекла і десь заховалася, адже вона це діло полюбляє. Та це була б невелика ціна у порівнянні з тією, яку ви заплатите зараз. 

Тепер нарешті я починаю розуміти! Людвіги одурманили Дашу й Дона та заховали їх на полиці в малому залі камерної музики, щоб провернути в ніч викрадення схожий сценарій. Ніхто не подумає, що дитину викрали, адже це вже було б не вперше, коли вона ховається і годинами не показується нікому на очі. Та ще й нянька лежала б п’янюща в кутку. Людвіги виграли б на цьому достатньо часу. 

Надзвичайно простий і підступний план. І їм би все вдалося, якби автор трилерів випадково не почав досліджувати історію про викрадача із Ґранд-готелю і не розповідав про це направо і наліво… 

Як там говорив дідусь Трістана? Збіги — це насправді плани Бога? 

Я обмінялася з Беном поглядами. Він, очевидно, вже теж зрозумів зв’язок між усім цим, бо вибачливо усміхнувся. 

— Не думаєте, що вже час здаватися? — м’яко запитав пан Людвіг. — У вас і так немає іншого виходу. Навіщо ж усе ускладнювати? Просто віддайте нам дитину, і ми вам нічого не зробимо. 

Бен мовчки похитав головою, а Вежді форкнула. 

— Подумайте про дитину, — наполягав пан Людвіг. — Що ви збираєтеся робити з цим бідолашним хробачком? 

За сьогоднішній вечір я пережила цілу палітру емоцій, але та шалена лють і праведний гнів, які мене охопили зараз, — це було щось новеньке. 

Стільки несправедливості! Я не хотіла вмирати! Без першого поцілунку з Беном. І без другого, і третього… 

— Краще ви здавайтесь, пане Людвіг, чи як вас там насправді звати! — крикнула я. — Поліція вже їде, і їм все відомо. Тож тікайте, поки ще не пізно. 

Пан Людвіг засміявся. 

— Окей, давайте по-поганому. 

Прозвучали два дивні глухі звуки, і мені знадобилася секунда, аби зрозуміти, що це були постріли, якими пан Людвіг розгатив замок. Двері стайні відчинилися. 

— Дарма ти не використала цей час, аби втекти через задні двері. А тепер пізно. 

У коморі зі збруєю і справді був ще один вхід, про який ми забули. Усвідомлення цього мене наче вирвало зі сну. 

Поки пан Людвіг заходив у ворота, а Бен накидався на нього з таким же диким криком, як перед тим на кілера, і вони зійшлись у нерівному двобої — Бен із залізною табличкою проти пана Людвіга з пістолетом, я обернулася. 

Та було таки запізно. Позаду мене стояла пані Людвіг, і останнє, що я пам’ятаю, — ін’єкційна голка, яка вп’ялася в моє тіло. 

27

Коли я прокинулася, то першим, що побачила, була стіна книг. А тоді миле обличчя мсьє Роше. 

— Я мертва? — запитала я. 

Він похитав головою. 

— Таж ні. Хоча є люди, які уявляють собі рай, як бібліотеку. 

Лише тепер я помітила, наскільки дурнуватим було моє запитання. Моя рана на плечі пульсувала, нога боліла, і я все ще була вбрана в уніформу покоївки, хоч одного рукава й не вистачало. Я лежала по-багатому: на оксамитових подушках, на одному з широких м’яких підвіконь у бібліотеці «Замку в хмарах». 

Надворі було темно, отже, ще тривала ніч. Напевно, щоб створити мені трішки затишку, хтось запнув завіси. Та я могла чути голоси, дзвін посуду і сміх, так ніби десь іще відбувається вечірка. Коридори, фойє, бар — усе ніби переповнювали люди. 

Хтось обробив мою рану, і тепер на ній білів пластир, угорі на передпліччі. Мені здавалося це неймовірно дивним, що рана, з якої витекло стільки крові, потребувала такої невеличкої пов’язки. 

— Куля тебе ледь зачепила. Неприємно, але нічого небезпечного, — пояснив мсьє Роше. — Я переконав лікаря не забирати тебе до лікарні, бо подумав, що тобі хотілося б бути тут, із нами, коли прокинешся. Пан Монфор хотів, щоб ми поклали тебе в бібліотеці. Думка про те, що люди бачитимуть твою убогу кімнатку, коли тебе відвідуватимуть, була, певно, йому прикрою. Ти стала дуже відомою. Усі ніяк не дочекаються, коли ж ти прокинешся. І хоч автор трилерів і стверджує, що поліція затримала викрадачів із Ґранд-готелю суто завдяки його підказкам, усі ми знаємо справжню героїню вечора. 

Він посміхнувся мені, глянувши поверх своїх окулярів. 

— А де Бен і Даша? — Я спробувала підвестися. — І що з Трістаном і Людвігами? А з П’єром? 

Мсьє Роше м’яко підштовхнув мене назад до подушок. 

— Ох, пробач! Я мав сказати це тобі на самому початку. Людвіги, П’єр і їхній спільник заарештовані. Бен почувається чудово. Він сидів тут цілу годину і тримав тебе за руку. Я думаю, що він навіть трішки плакав. Маленька Даша прокинулася десь дві години тому, і лікар сказав, що вона в повному порядку. Її тато теж плакав. А юному містеру Брауну мусили залатати прострелену мочку вуха. Наскільки мені відомо, він не плакав, та знай шукав тебе. Він із дідусем відлітає сьогодні ж назад до Лондона. 

Я поклала руку собі на груди. Воно досі ще було там. Крадене кольє. Власне, я могла навіть до нього не торкатися — воно таким важким тягарем лежало в мене на грудях, що про нього неможливо

1 ... 73 74 75 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок у хмарах, Керстін Гір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замок у хмарах, Керстін Гір"