Керстін Гір - Замок у хмарах, Керстін Гір

постріл таки пролунав. Він зачепив Трістанові вухо. І, судячи з того, як він лаявся, це було збіса боляче.　

Замість того щоб упасти на землю, виконавець мокрої роботи ледь похитнувся вперед, до ялинки. Він досі ще тримав пістолет у руці. Якщо він зараз обернеться — все! Кінець! Я пригасла Дашу до себе дужче й відчула, що вже недовго зможу її тримати. Прокляття, чому фортуна не може хоч раз бути на нашому боці? Я вважала, що ми на це цілком заслужили.　

Кілер знову себе опанував. Він звівся на ноги прямо під ялинкою і… обернувся! Та в цей момент засніжене дерево заворушилось від сильного пориву вітру, якого я дивним чином навіть не зауважила. Його гілки загойдались, і кучугура снігу звалилася чоловікові з пістолетом прямо на голову. Він упав навколішки. Та на цьому не закінчилося! Дедалі більше гілок нахилялось додолу, а тоді враз увесь сніг, що був на цьому гігантському дереві, з характерним шумом, наче лавина, обвалився вниз і поховав під собою чоловіка з пістолетом. Навіть його чуба більше не було видно.　

Бен, Трістан і я відступили кілька кроків назад і, не вірячи власним очам, витріщилися на цю здоровенну кучугуру.　

— Швидко він звідти точно не вибереться, — задоволено сказав Бен. Він забрав Дашу з моїх судомно зведених рук. — О, та в тебе кров!　

Я знала, що мушу щось відповісти, але вже не була на це здатна. Тож Трістан мені допоміг.　

— Ти помітив це тільки тепер? Я думав, ти нас знайшов, бо пішов за слідами крові Фанні. — Трістан тримався за вухо. Кров цяпотіла з його пальців на сніг. — Чудово, тепер ще й я. Прокляття, я не розумію, чому злочинці безперестанку розгулюють із пістолетами по підвалу і довкола готелю, а нам ніхто не йде на поміч.　

— Я прийшов, — якось навіть обурено сказав Бен. — І зауваж — саме вчасно, інакше б тебе вбили, ти, невдячний гівнюк. Я б і раніше прийшов, якби мав хоч якийсь здогад про те, що тут… — Він оглянувся і набрав повітря в груди. — Чорт, ніхто не знав, що ви тут! Сказано було, що ви в підвалі. І всі погнали туди. Мсьє Роше взяв палицю для прогулянок, а мій дядько — степлер…　

— Ну клас! — кинув Трістан.　

— Я б теж побіг у підвал, якби ця дівчина не присяглася мені, що треба бігти до Ялинки-Півмісяця. — Вона, певне, помічниця з кухні, хоча я її ще ні разу не бачив.　

— Як цікаво, — насмішкувато сказав Трістан, та насмішка одразу ж зійшла з його обличчя, коли ми почули їх.　

Вони йшли з головної площі по рипучому снігу прямо до нас і навіть не намагалися розмовляти тихо.　

— Ось там ялинка. — Це була пані Людвіг.　

— А це досить практично, звідси не так уже й далеко до машини, — важко дихаючи, промовив П’єр.　

Пан Людвіг мовчав. Мабуть, він ішов і погладжував свій пістолет.　

Якби дороги не були відмежовані від нас метровими сніговими стінами, ми б уже давно їх побачили. А вони нас. Тож у нас іще був шанс.　

— Найкраще буде, якщо ми розділимося, — прошепотів Бен. — Трістане, ти поведеш їх кривавим слідом туди, а ми з Фанні й дитиною втечемо до стайні. Відпусти вухо, нехай кров капає.　

Трістан, на диво, одразу погодився, а тоді пригнувся і, ніби крадучись, пішов стежкою, яку вчора розчистив старий Стакі.　

Як на мене, не найкраща ідея, бо вона вела у лісові нетрі. Та Бен уже мовчки тяг мене в напрямку стайні. Тепер я не мала важкої ноші, тож могла бігти швидше. Та оскільки на мені був лише один черевик і боліло плече, мені все одно було важко рухатись. Хоч ми й намагались ступати тихо, не видаючи звуків, проте сніг рипів за кожним кроком, ну, в мене за кожним другим. Нарешті ми дісталися до стайні і Бен, можна сказати, заштовхнув мене всередину, щойно відчинивши ворота. Як йому вдалось тримати Дашу однією рукою — залишилося для мене загадкою. Скидалося на те, ніби він затиснув під пахвою велетенську ляльку. Та байдуже, з Людвігами її очікувало щось набагато гірше.　

Поки Бен закривав ворота, я визволила Дашу з його міцної хватки й перевірила, чи вона ще дихає.　

Усе було гаразд. І виглядала Даша взагалі неушкодженою. Тільки кров із моєї рани трішки замастила їй щоку. А ще ми десь по дорозі загубили її соболину шапочку.　

Тільки її ніжки знову стали крижаними.　

Вежді й Бежді радісно зафоркали. Вони стояли разом у великій загороді й тепер допитливо пропхали голову крізь невисоку перегородку. Я з Дашею на руці розглянулась навколо. Тут було предостатньо схованок: сіно на горищі, до якого вели стрімкі східці, комора, де тримали кінську збрую, велетенські скрині, коробки, покривала, мішки для корму, які стояли й лежали один на одному попід стінами. Та як допоможе хороша схованка проти пістолетів, котрі прострелять будь-яку скриню, будь-яку дошку і будь-якого коня? Проте я таки поклала Дашу в найдальшому закутку на ящик і накрила її попоною. А тоді роззирнулася в пошуках зброї. Вила для прибирання гною навряд чи могли вдіяти щось проти пістолета, але це було краще, ніж нічого.　

Тим часом Бен відчинив загороду з кіньми. Поняття не маю для чого. Може, він просто хотів, аби коні на смерть затоптали Людвігів?　

Те, який вигляд він мав — у смокінгу, зі скуйовдженим волоссям і нахмуреним обличчям, спершись спиною на стіну біля воріт, у руці з металевою табличкою «Прохання у стайні не курити», — було найкращим, що я бачила в житті.　

— Думаєш, Трістан упорається? — запитав він. — Зараз вони всі троє його переслідуватимуть, і це дуже небезпечно.　

— Відколи це ти любиш Трістана?　

— Люблю? Та яке. Ненавиджу його, — сказав Бен. — Та, на жаль, не можу його завалити, бо він врятував тобі життя.　

Я не могла не посміхнутись. Це, можливо, дещо перебільшено, але Трістан стрибком із панорама-люксу врятував мене від тавра недбалої няні. І все, що відбувалося потім, сталося саме завдяки тому, що він мене врятував. Якщо вже бути точним.　

— Я мав бути тим, хто тебе рятує, — розчаровано промовив Бен. — Але замість цього я цілі дні змарнував на те, аби змусити тебе відмовитись від теорії про викрадача. Та ще й обходився з тобою як із божевільною.　

Так, це була цілковита правда.　

Він подивився на мене серйозним поглядом.　

— Те, що я хотів сказати тобі до того, та так і не наважився… Фанні, я в тебе закохався. Ти найчудовіша,