Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

і п’є іспанський коньяк. Після цього він, мабуть, піде в кіно — більше тут нічого робити. Це, певне, найспокійніший порт у світі. Тут усього-на-всього одна рожево-жовта вулиця, кілька шинків, висока труба цукроварні, а в морі — „Хуан Бельмонте“. Дуже б мені хотілося забрати Міллі й майнути на ньому кудись, та як це зробити... Пилососи купують погано — в цей неспокійний час рідко коли буває електрика. Учора ввечері в Матансасі тричі гасло світло — перший раз, коли я сидів у ванні. Які дурниці я тобі пишу, правда ж?..

Не думай, що мені тут погано. Довкола багато цікавого. Навіть не хочеться повертатися додому, в Англію. Старший механік сидить з дівчиною (мабуть, він скрізь має дівчат), вливає їй коньяк просто в горлянку, точнісінько так, як ти даєш кішці ліки. Як тут гарно о цій призахідній порі: весь обрій сяє злотом, а над свинцево-сірими жмурами моря — темні плями птахів. На бульварі височить пам’ятник. Удень він скидається на королеву Вікторію, а зараз — на якесь безформне громаддя, що випромінює таємниче сяйво. Чистильники вже сховали свої щітки під крісла поміж рожевими колонами; коли чистиш черевики, сидиш високо над тротуаром, наче на бібліотечній драбинці, а ноги твої спираються на спини двох морських коників із бронзи, — їх, очевидно, завіз сюди якийсь фінікієць. Чому мені так тоскно? Чому так тягне на батьківщину? Мабуть, тому, що я відклав трохи грошей і треба тільки зважитись назавжди покинути цю країну. Не знаю, чи зможе Міллі витримати навчання на яких-небудь секретарських курсах у похмурому кварталі північного Лондона.

Як ся має тітка Аліса? І досі затуляє вуха воском? А як там дядько Едвард? Чи, може, він уже помер? Я вже досяг того віку, коли родичі вмирають непомітно».

Він оплатив рахунок і про всяк випадок спитав у офіціанта прізвище старшого механіка: після повернення додому можна буде послати в Лондон кілька нових імен, щоб якось виправдати дорожні витрати.

З

У Санта-Кларі його старенький «гілмен» охляв під ним, мов загнаний мул. Щось розладналося в його череві, — лише Міллі могла б розібратися, що саме. В найближчому гаражі сказали, що ремонт забере три дні, і Уормолд вирішив їхати до Сантьяго автобусом. Так було навіть швидше й безпечніше, бо в провінції Орієнте, де в горах хазяйнували повстанці, а в містах та на дорогах — урядові війська, рух був нерегулярний, але автобуси зупиняли рідше, ніж приватні машини.

Він приїхав у Сантьяго ввечері, коли на вулицях було безлюдно й небезпечно: в місті панувала ніким не встановлена комендантська година. Всі крамниці на соборній площі вже зачинено. Якась парочка крадькома шмигонула повз готель. Вечір був вогкий і душний; зелень здавалася чорною і важкою у тьмяному світлі ліхтарів. У готелі його прийняли з підозрою, наче й не сумнівалися, що він агент якоїсь розвідки. Він почував себе самозванцем: адже то був готель для справжніх шпигунів, справжніх поліцейських провокаторів і справжніх повстанських лазутчиків. В убогому барі якийсь п’яний без упину варнякав, зовсім як Гертруда Стайн[91] у своїх романах: «Куба — це Куба, це Куба, це Куба».

Уормолдові дали на вечерю сухий тоненький омлет з якимись дивними плямами і обшарпаними, наче у стародавнього рукопису, краями та кислюче вино. За вечерею він написав листівку докторові Гассельбахеру. Виїжджаючи з Гавани, він завжди посилав Міллі й Гассельбахеру, а іноді навіть і Лопесові дешеві листівки з зображенням дешевих готелів, позначаючи на них хрестиком вікно своєї кімнати — так само, як у детективних романах позначають місце злочину. «Машина зламалась. Усе гаразд. Сподіваюся повернутись у четвер».

О дев’ятій поплентався шукати місцевого представника фірми. Він зовсім забув, які пустельні вулиці Сантьяго поночі. Віконниці на загратованих вікнах замикались, наче в обложеному місті, а будинки оберталися спиною до перехожих. Трохи світліше було поблизу кіно, але й там безлюдно: за законом кінотеатри працювали і ввечері, та ніхто, крім солдатів чи поліцейських, не насмілювався туди йти. В одному з провулків Уормолд побачив військовий патруль.

Разом зі своїм підопічним Уормолд сидів у маленькій задушливій вітальні. Навстіж розчинені двері вели в патіо[92], де росла пальма й стояла чавунна водопровідна колонка, але й там було так само душно, як і в кімнаті. Вони сиділи один проти одного в кріслах-качалках, погойдуючись туди й сюди і таким чином хоч трохи сколихуючи повітря.

У торгівлі застій, — рип-рип, — у Сантьяго ніхто не хоче купувати пилососів, — рип-рип, — навіщо вони? — рип-рип... Тут, як на те, погасло світло, і далі вони гойдались у темряві. Втративши ритм, злегка буцнулись головами.

— Пробачте.

— Моя вина.

Рип-рип, рип-рип.

У патіо хтось посунув стілець.

— То ваша дружина? — спитав Уормолд.

— Ні. Там нікого нема. Ми самі.

Уормолд гойднувся вперед, гойднувся назад, потім ще раз вперед, прислухаючись, як хтось крадеться двором.

— Так-так...

Це ж Сантьяго. Тут у кожному закутку ховається втікач. Краще нічого не чути, а побачити все одно нічого не побачиш, навіть при світлі, яке знову ледь зажевріло під стелею.

По дорозі до готелю його затримали двоє поліцейських. Спитали, що він робить так пізно на вулиці.

— Зараз лише десята, — зауважив він.

— А що ви робите о десятій годині на вулиці?

— Таж комендантської години не оголошено.

Раптом, нічого не кажучи, один з поліцейських ляснув його по обличчю. Уормолд більше сторопів, ніж розсердився: він належав до тих, хто поважає закон, і вбачав у поліцейських своїх захисників. Схопившись рукою за щоку, промимрив:

— Господи, та що ж це ви робите?..

В цей час другий поліцейський збив його з ніг. Капелюх Уормолда покотився в канаву, де було повно грязюки.

— Віддайте мені капелюха, — попрохав він, але його вдарили знову.

Уормолд забелькотав щось про британського консула, та йому дали такого штурхана, що він перелетів на другий бік бруківки і мало не впав. Потім його притягли в якусь кімнату, де за столом, схиливши голову на руки, хропів поліцейський. Той прокинувся й почав гримати на Уормолда. Найчемнішим з його слів було «свиня».

Уормолд сказав:

— Я британський підданий, моє прізвище Уормолд, живу в Гавані, Лампарілья, тридцять сім. Мені сорок