Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Нам передали вашу картку, складену на базі. Однак медичний висновок писався поспіхом, відсутня велика кількість необхідної для подальшого лікування інформації, – жінка виклала на стіл планшетку із закріпленими сторінками друкованого тексту. – Алергічні реакції, хронічні захворювання, сімейний анамнез. Необхідно також зробити розгорнутий аналіз крові, томограму головного мозку. Також ви мали ще тривалу подорож, тож травмовану ногу краще ще раз перевірити. Заодно приведемо вас до ладу, – Доброжицька приязно і спокійно потягнула її в сторону, до прихованих у кутку дверей. – Ми приготували змінний одяг, тож можете не перейматися з цього приводу.

За дверима на Роману очікувала ванна кімната. Широке дзеркало і довгий стильний умивальник, заглиблений в мармуровій плиті були першими, що вона побачила. Далі стояв високий, до самої стелі стелаж, заповнений рушниками. За ним – душова кабіна. З поручнями та литою лавкою, для зручності травмованих підопічних лікаря. Поряд стояв красивий дерев’яний диванчик, з подушками. І саме на ньому лежалі новенькі запаковані речі.

«Це мені або сниться. Або в мене знов галюцинації».

– Прошу, – лікар підштовхнула задумливу дівчину. – Вам потрібна допомога? Чи ви в змозі самостійно помитись? – в питання не було жодного знущання чи навіть крихти насмішки. Навпаки, в очах Доброжицької сяяла справжня турбота.

– Та ні, розберуся, – здалась. Вона також була надто втомлена, аби продовжувати сперечатись із дивною та незбагненною реальністю. Ще добу тому її намагались застрелити, вона тікала на викраденій автівці. Копирсалась в бензині поруч із мертвими тілами. А зараз приймала душ в шикарному палаці.

«Все дуже-дуже дивно!»

*******************************

Прес-конференція відбулась з самого ранку. Коротка, вона тривала рівно стільки, скільки знадобилось княжичу аби проголосити всю вивчену промову і дати відповідь на кілька загальних питань ще більш узагальненими відповідями.

Ні, його не було в готелі під час вибуху. Його навіть в місті не було. Спадкоємець київського престолу виконував наказ князя, відвідуючи військові бази північно-східної губернії. Неанонсована перевірка мала тривати кілька днів, однак події в Москві змінили плани. І він повернувся до столиці, як того вимагав протокол. В готелі постраждав його супровід, вибух кваліфікували як замах. А це вимагало певних реакцій і дій.

Ярослав глибоко шокований і обурений зухвалістю і жорстокістю терористичної атаки. Але як спадкоємець, як майбутній правитель Київської Русі, він утримається від будь-яких припущень чи домислів стосовно того, хто міг бути причетним до нападу. І смиренно дочекається результатів офіційного розслідування.

Пресу повідомлять одразу, як княжий дім отримає беззаперечні докази і підтверджені факти. Не раніше. Всі знають, що князь не сприймає і не дозволяє розповсюджувати надумані плітки.

Кінець.

Ярослав заледве дотягнув, аби спокійно і гордовито залишити приголомшену публіку. Журналісти надто очевидно очікували на іншу історію. Хлопець відчував їх липучі погляди, їх жагу побачити його збитим з ніг, розчавленим. Він не мав дати їм жодного шансу отримати бажаного.

«Ще трошки», – за спиною нарешті зачинились двері, одрізаючи його від охочого до крові натовпу. Проте розслабитися чи хоча б просто видихнути не вдалось. Довкола лишалось забагато людей. Та найголовніше, до нього нарешті дістались рідні.

Нажахана матінка притиснула Ярослава до грудей і не випускала цілу хвилину. Вона його майже поховала і тепер намагалась відчути, що ось він, тут, живий і перед нею. Святослав досі виглядав розгубленим. Крутився поруч, здивовано зиркаючи навкруги, поки слабо усвідомлюючи усе, що відбувалось навколо нього. І Ярослав докладав значних зусиль, аби не виглядати перед очима цих людей слабким чи хворим. Він посміхався їм щиро, тримався впевнено. І щосили намагався лишатись при тямі.

Попереду на нього ще очікувала зустріч із батьком.

– Ярослав? – Владислав Ростиславович не сидів за столом. Він стояв біля вікна, спостерігаючи, як повільно розходяться представники преси. З моменту повернення у палац це була їх перша зустріч і Ярослав не знав, на що очікувати. І як усе пояснювати.

– Батьку, – коротко вклонився, остерігаючись різких рухів.

З крісла біля каміну зіскочила Радислава, ще трохи розтріпана зі сну, але очевидно безмежно щаслива. Вона прудко підлетіла до нього, заграбастала в обійми і полегшено видихнула.

– Ти б знав, як нас всіх налякав! Яр, – обійми були обережні, але міцні, – рада твоєму поверненню. Живим і практично цілим, – відступила, чіпко оглядаючи хлопця.

– Та я теж, – втомлено посміхнувся у відповідь. І кинув погляд на князя. Той мовчки спостерігав за вітаннями кузенів, все ще біля вікна. – Щось вже відомо про організаторів замаху? Що там сталось насправді? – одразу з вибуху і нападу на нього видалось найбезпечнішим способом почати розмову.

Князь продовжував слідкувати за сином, од чого Ярослав нервово знизив плечима. Оговорювати власні помилки, втечу і дивні, достеменно неправильні рішення не хотілось. Він і досі не був певним, як мав би вести себе в тій ситуації, що склалась. Але під пильним батьковим поглядом здавалось, що абсолютно все було зроблено не правильно.

– Розвідка ще працює над цим, – нарешті промовив князь і направився до робочого столу. – Їм не вистачає твоїх свідчень, – всівся за стіл. І знов вперився важким поглядом в княжича. – А також показів твоєї дівчини.

«Очікувано», – зітхнув про себе. І завмер.

– Дівчини?

– Світла Романа Олександрівна, – чоловік продовжував похмуро спостерігати за хлопцем. Поруч здивовано кліпала очима Радислава. Вона звісно більшу частину часу проводила за кордоном, але з кузеном підтримувала досить тісні зв’язки. І гадала, що знає про Яра достатньо, аби не проґавити таку новину. Подружка!