Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

блокнота не було із собою. Що я там попитаю? Я шо, запомню їх фамілії, імена, отчества? Ну, а шо, сказать капітану, шо в мене блокнота нема? Що я по гражданці? Воно, конєшно, сьогодні неділя. Але… Але після всього, що він мені наговорив, що я міг йому тепер об’яснити?

Я дочекався, коли він від’їхав, і пішов до найближчої хати. Як на зло, нікого вдома не виявилося. Пішов до тих, у кого позичив дошки, щоби пройти через аґрус. Там на подвір’ї сидів сивий чоловік у брилі, з голим пузом.

— Добрий день! — привітався я.

Він не відповів, але притулив руку до бриля.

Я назвався, показав посвідчення. Спитав, чи він, бува, не чув чого вчора.

— Вчора? — розсміявся дід. — Учора! Та там кажний вечір таке дєлається, шо вчора по сравнєнію нічого й не чув. А що?

— Та оце ж хочемо розібратися, що там робиться. А Марію Іванівну знаєте?

— Яку Марію Іванівну?

— А сусідку вашу.

Він злякано на мене зиркнув і запитально кивнув головою в напрямку страшної хати.

Я також кивнув йому. Він зняв бриля і почав ним обмахуватися, мовби віялом.

— Хто ж її, небіжчиці, не знав! — відповів нарешті. — Її всі знали. Ну, та що ж! Земля їй, як кажуть, пухом…

— А коли ж вона… — питаю, — переставилася?

— Та коли! — він подумав, обмахуючись брилем. — Годів чотири вже чи п’ять…

Розділ 17

Окрім бабусі, нікого не було вдома, коли приїхав батько. Ми знали, що завтра дядько Петро повинен їхати до Донецька й узяти нам квитки на найближчий поїзд. Бабуся зранку заходилася командувати, щоб ми поскладали свої речі в чемоданчик, аби були зовсім готові.

Ну, вона дуже полохлива. Дуже неспокійна. Завжди боїться спізнитися сама чи що спізняться її внуки. Такий план: негайно починати збиратися, коли ти ще не знаєш, коли їдеш, — нас дуже не влаштовував. Особливо мого малого. Він утік одразу ж, як бабуся вийшла з хати.

Мене він (план) також не влаштовував — бо Надя їхала додому вже завтра. У нас лишався останній день. Я втік при другій нагоді. Це — неважко. Наприклад, бабуся виходить до криниці. Чи на город по цибулю. Зазвичай вона посилає мене чи когось із моїх братів, але ж сьогодні ми пакуємо речі! Тому йде сама. Щойно вона вийшла з хати, треба вискочити з кімнати в сіни і сховатися біля Зорьки — бабусиної корови. А як бабуся зайде до кімнати — миттю гайнути із сіней на подвір’я. І побігти не до хвіртки, бо тоді вона тебе побачить у вікно, а навпаки — до сараю. Сховатися за ним.

От вона заходить до хати, бачить, що мене нема, й одразу до вікон. Мене нема. Тоді вона вибігає на подвір’я і знає, що я до хвіртки не встиг би. Іде до неї й чекає на мене. Вона розуміє, що на річку через город я не побіжу. Там кукурудза, вона вже зрізана, сховатися ніде.

Біля хвіртки мене немає. Вона визирає на вулицю: праворуч, потім ліворуч — мене на вулиці нема. Бабуся думає, що я можу бути в надворі. Іде до надвору й починає мене гукати:

— Вов, ти тут?.. Вов?

Це — вирішальний момент. Я перебігаю повз хату до перелазу на город Васькиних, а звідти — до їхньої хвіртки. Бабуся вертається до хати, дивиться на город Васькиних, але мене вже бачити не може, бо я сиджу за малиновими заростями. Бабуся може ще раз підійти до хвіртки й погукати мене. А може піти до хати, бо там роботи — по самі вуха. З малини я все бачу. Тому, коли вона повертається до хати, я вже біжу до Гуків.

Надя сидить на лавці й читає Гайдара. «Долю барабанщика». Вона вже її, власне, прочитала. Та іншої книжки із собою немає, тож читає вдруге. Ну, книжка справді цікава — значно краща, ніж фільм.

— Привіт, — кажу я, сідаючи поруч.

— Привіт, — відповідає вона і згортає книжку.

— Зібралася? — питаю я, хоч і знаю відповідь.

— Та ні, — підтверджує вона, що знаю я правильно. — Ввечері зберуся.

— Не хочеш на річку?

Вона знизує плечима. Це означає «хочу».

І ми йдемо на річку. Не біля нашого городу, а далі — аж на кручу, потім до піонерського табору, а там спускаємося до води і повертаємося берегом аж туди, де майже починається водопій худоби. Далі купатись огидно. Корови перемісили мул, та й запах там…

А біля піонертабору — небезпечно. Піонери — дикі. Можуть украсти одяг, можуть напасти, почати матюкатися, кидатися кизяками… Вони сільських не люблять. Ну, і ми їх…

Нарешті ми роздяглись і зайшли у воду. Тут нікого, крім нас, немає. Вода вже не така тепла, як у липні, та ще цілком може бути. І спеки аж такої вже нема. Ми заходимо по шию і там повільно колихаємося на хвилях та розмовляємо.

Здалеку ми — як дві цяточки на воді. Якщо дивитися від берега поруч із бабусиним городом, можна подумати, що то дві качки погойдуються на воді.

— Ти мені адресу залишиш? — питаю я.

Вона невпевнено знизує плечима. Це означає «а чого ж ні?»

І тут виявляється, що дехто нас може розгледіти й на такій відстані.

— Во-ов! — і далі ще якийсь набір звуків.

Знаючи фантазію свого малого, я не сумнівався, що він знайде, що вигадати, щоб не йти до нас аж сюди, а викликати нас до себе. Для зручності. Тому вирішив не реагувати і не дослухатися.

— А навіщо тобі моя адреса? — спитала Надя, повернувши голову набік і викручуючи своє густе й туге волосся, від води аж чорне.

— Щоб написати тобі листа, — відповів я.

Вона промовчала, тож я знову спитав:

— А ти мені відповіси?

Вона засміялась і сказала:

— Не знаю.

Я так і не встиг з’ясувати, що це означає, бо раптом зрозумів, що репетує мій малий:

— Бать-ко при-ї-хав!!! — і ще щось, що розібрати було неможливо.

— Він кричить, що ваш батько приїхав, — пояснила Надя. — Що треба йти додому.

І вона повільно рушила до берега. Сонце світило в її мокру спину, по якій збігали струмки, які народжувалися глибоко в надрах її волосся. Я пішов за нею. Вона рушила в посадку, а я взяв свої штани та сорочку в оберемок і повільно побрів до підйому на кручу. Почекав на Надю біля стежки, а потім ми пішли вгору вдвох. Звісно, я пропустив її вперед. Десь я читав, що, коли чоловік