Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Потім Васільєв забрав Таньку в хату, а мені сказав:

— Ви пока шо вільні, старшина. Завтра утром жду вас у себе з усіма документами по дєлу.

Тоді вийшов Степан Пилипович, ми сіли на мотоцикла, я завів мотор, а він поляскав мене по плечу і крикнув:

— Об’їдемо квартал!

Я пойняв, що це він хоче з Марією Іванівною побалакати. Ну, правільно. А чого ж відкладать? Потім я подумав, що я ж йому про неї нічого не казав. Не згадував навіть. Ми під’їхали до її хати. На лавочці бабулі не було. Степан Пилипович зайшов на подвір’я і зупинився, запитально глянувши на мене.

— Як звуть хазяїна?

— Тут хазяйка. Марія Іванівна.

— Молода?

— Ні. Зовсім стара, — кажу.

Він знову роззирнувся і каже:

— Дивно.

— Що дивно?

— У старої баби — і щоб такий зарослий двір… Дивно.

Ми пройшли до дверей, постукали. Двері були незачинені, й капітан через півхвилини просто зайшов у сіни. А мені так страшно стало — передать вам не можу! Ледве заставив себе йти за ним. Хоч іти туди й не нада було зовсім.

З порога було видно, що тут ніхто не живе. Давно. За Степаном Пилиповичем залишалися темні сліди в тій пилюці, яка вкривала підлогу. Він ні до чого не дотрогувався, але й так було видно, що пилюка — як сніг — на всьому: на гострих, мов жоржина, уламках лампочки, що звисала зі стелі на оброслому мохом дроті, на вимикачі, на поваленому в кутку порожньому відрі, на вилах, які невідомо навіщо стояли в сінах.

Ці вила мене найбільше вразили. З одного боку, вони були якісь недоречні в цьому запущеному світі, а з другого боку — в них було навіть щось зловісне. У голову полізла якась чортівня, наче я не міліціонер, а стара забобонна бабка…

Начальник обернувся до мене.

— Так де ж твоя Марія Іванівна?

— Чого це вона моя? — відповідь у мене вийшла якась злякана. — Я коли під’їхав, вона сиділа на лавці. Там ми побалакали, а коли я вже виходив, її не було.

— А чого тебе сюди понесло? — спитав Степан Пилипович. — Я тебе куди послав?

У його голосі була така лють, ніби це я вбив Светку, а не просто найшов її тіло.

— Ти так і в отчоті напишеш, Ревміре? Оце, мол, послав мене начальник отдєлєнія до потєрпівшої по фотографії її дочки, а я поїхав до Безпалої, бо вирішив, що у неї в ямі з вапном закопаний труп Світлани Котенко? Ти з ким розмовляєш? Кому ти все це ліпиш? Ану давай розказуй усе, як було!

— Степане Пилиповичу! — я не так злякався, як знову здивувався, що до мене таке отношеніє. — Канєшно, все розкажу. Тільки давайте звідси вийдемо. Сядемо на лавочку, і я вам усе розкажу. Тут дихати нічим…

Він зразу погодився, що мене ще раз іздивувало. Ми вийшли, і я йому все розповів: і про кеди, і про сліди, і про те, як Танька обдурила матір Світлани, і як мені не відчинила сьогодні вранці, й про бабусю Марію Іванівну. Вже розповідаючи, я зрозумів, що вона ні разу мені не сказала, що живе в цій хаті. Я і про це розповів.

Потім він довго сидів мовчки, дивлячись у землю.

— А причому тут той Дженджик із прокуратури?

— Ох! Я ж про нього зовсім забув! Це ж він приходив до Свєтки! А потім пішов до Лідії Інокентівни.

— Що?!

— Ну, ми коли з вами тоді поговорили про нього, я вийшов і пішов… у парікмахерську. І побачив, як він оттуда вийшов — весь у п’ятнах…

— Яких п’ятнах? Що ти мелеш, Ревміре?

— Та нє, Степане Пилиповичу! Він до Светки приходив у такому світлому коричневому костюмі...

— Так у коричневому чи світлому?

— Ну, в світло-коричневому, розумієте? А тут дощ пішов. І в нього кожна крапля перетворилася на темне таке п’ятно. Він коли з парікмахерської йшов, так був на цього… на кота такого…

— Леопарда?

— Ага! Леопарда. От! І він пішов у «Піскарь». А я — за ним. Зайшов, а його там нема. Я ж бачив, як він заходив! Я тоді сів, заказав у Сірожі пиво…

— У робочий час?

— Нє, ну я ж почти не пив, Степане Пилиповичу. Просто шоби подивитися. Слєдственні дєйствія, понімаєте? Ну, от. Він через півчаса вийшов од Лідії Інокентівни з кабінету. І пішов.

— Куди?

— Ну, куди? На автобус сів і поїхав у город.

— І все?

— І все.

— А ти, значить, уже придумав, що він тут замішаний якось, да?

— Так, Степане ж Пилиповичу! Ви ж самі дзвонили, виясняли про нього!..

— Ну, так шо?

— Ну, як шо? Степане Пилиповичу! Я ж висліжую Свєтку. Ну, Котенко. Так? Так. І тут я бачу, що до неї рано-рано заходить слєдуватєль обласної прокуратури. Обласної! До неповнолєтньої Свєтки! А через два дні її вбивають! Як же тут іще об’яснить?

— А й не треба тут нічого об’яснять! — гримнув на мене капітан. — Об’яснитєль знайшовся! Я тобі шо казав?

— Шо?

— Ти мене не перепитуй, Ревміре! — голос у капітана тремтів, ніби він от-от заплаче. — Ти мені відповідай, коли я питаю. Шо я тобі казав? — він помовчав, і я вирішив мовчати. — Я сказав тобі, шоб ти всю цю справу здав і пішов у відпустку. Правильно?

— Правильно…

— А ти шо зробив?

Я не знав, що йому відповісти. Я ж і справді нарушив його приказ. Так іще й сознательно пішов на нарушеніє. Крить нічим. Але й не виправдатися я не міг. Бо виходило, якщо дивиться так, як він казав, вопще шось ні в які ворота.

— Степане Пилиповичу, — сказав я твердо. — Якби я хоч на день раніше встиг, Свєтка була би жива!

— Знайшов, чим хвалитись!

І знову він це сказав так люто, що… Ну, ви ж понімаєте… Я ж не про це зовсім говорив! Коли ж це я хвалився? Та я — наоборот! — хотів сказати, що правильно все зробив. Якби тільки трохи раніше — і вона була б жива! Тільки я це все подумав, як тут же й поняв, що він правий. Свєтка була б жива, якби я не запізнився! Захотілося стиснути голову свою руками й відірвати її. Хоч вий!

— Ладно, потім поговоримо, — сказав він нарешті, хоча про що нам іше говорити… — Ти зараз піди по сусідах і опитай, хто що знає. І про цю Марію Іванівну поспитай. Її треба знайти. Мотоцикла я заберу. Зустрінемося в отдєлєнії.

А у мене і