Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— Молодець, — сказав старший следственно! групи. — Не хочеш до нас у групу?

Я не встиг відповісти. Прибіг Овечко з лопатою. І простягнув її мені. Отак буває. Тільки мене похвалили, тут же й роботу підкинули. Краще вже, шоб ніхто не хвалив… Я взяв лопату, обережно відкинув два великі куски вапна… І всі побачили Свєткину ногу. Овечко зразу забрав у мене лопату і почав далі обкопувати сам. Виходить, мені правильно дали лопату: я показав — де, а вже технічна робота — за ними.

— Що це тут робиться? — пролунав за нашими спинами возмущонний женський голос. — Степане Пилиповичу! У вас ордер?..

Лідія Інокентівна замовкла на півслові. Ми озирнулися. Вона широко розплющеними очима дивилась у яму. А я не міг себе змусити навіть зазирнути туди, поки Овечко копав. Оце женщина!

— А ви хазяйка? — спитав старший групи.

Вона навіть не повернула голови у його бік. Заклякла. Він наблизився до неї і взяв її за руку. Лідія Інокентівна вздрогнула, наче то гадюка до неї доторкнулася. Перевела на старшого повні ужаса очі й перепитала:

— Що?

Тоді наче схаменулася, глянула на нашого начальника. В очах її з’явилася така лють, що якби її справді торкнулася гадюка, то вже би подохла.

Ну, а Степан Пилипович, видно, й не таке бачив. Він спокійно так витримав її погляд і спитав:

— Де ваша дочка, Лідіє Інокентівно?

— Що? — вибухнула вона. — Ви хочете сказати…

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що сказав: «Де ваша дочка?».

— Так ви хазяйка етого дома? — спитав старший групи. — Ваша фамілія? Документи? Я старший следственной групи капітан Васільєв. Васілій Васільєвіч. Онуфрієнко, протокол допроса. Вам як лучче: тут разговарівать чи в хату підемо?

Він роззирнувся, оглянув усіх і зупинив свої гострі очі на мені.

— Званіє?

— Старшина.

— Пока прекратив земляниє работи. Старшина, понятих.

— Єсть, — сказав я.

— Так как ваша фамілія? — обернувся він знову до Лідії Інокентівни…

А я побіг по сусідах. У неділю у другій половині дня знайти понятих неважко. Перші ж двоє мужиків погодилися, навіть, як мені показалося, зраділи, шо в Лідії Інокентівни щось трапилося нехороше.

— Нам тепер тут зараз нічого дєлать, — сказав мені тихо Степан Пилипович. — Поїхали до прокурора.

Ми вирушили. Тепер я був просто шофер: нічо не треба рішать, нічо не треба думать. Потім ждав під домом прокурора, поки начальник із ним розмовляв. Тоді прокурор поїхав із нами у прокуратуру — сидів у колясці як главний, а мій начальник — за моєю спиною на сідушці. Словом, ми вернулися через час — уже з ордерами і на обиск, і на затримання як Лідії Інокентівни, так і її дочки. Та самої дочки досі вдома не було. Я догадувався, де її шукать, але мене ніхто не питав, тому я не висовувався.

Сильно хотілося їсти, бо з дому я пішов рано. Я перемістився до шовковиці — єдиного на цьому подвір’ї дерева, з якого можна було щось поїсти. Там стояв Овечко і мене до дерева не підпустив.

— Сліди на шовковиці-падалці — найкращі сліди, — коротко пояснив він мені.

Я вийшов на вулицю, перетнув її й прилаштувався в затінку іншої шовковиці — правда, білої, а я її не дуже. Ну, та голод — не тітка. Кожному понятно, що наїстися шовковицею невозможно, та, коли голодний, про це особенно не думаєш. Овечко теж часу даром не теряв: наминав шовковицю, аж зуби цокали.

А я подумав, шо, коли Танька вертатиметься додому, вона точно помітить Овечка здалеку. А на мене може вніманія й не обратить. І так воно й полупилося. Танька спускалася з провулка, повернула на свою вулицю і зразу помітила Овечка. Той стояв до неї спиною й нічо не бачив. А вона зупинилася, розвернулась і побігла назад, нагору. Ну, а я, понятно, за нею.

Потім передумав. Вернувся до мотоцикла, завів його і поїхав вокруг квартала, щоби перехопить її на паралельній вулиці. Але не вспів. Коли вона перетнула її, мені ще лишалося не менше, як півквартала.

Ну, нічо. Я тепер уже просто повернув за нею. У нас у Варварці на провулках — тобто на тих вуличках, які йшли від ріки вгору, — ні каліток, ані воріт нема. Усі двори виходять на вулиці, що йдуть паралельно річці. Тому, коли я Таньку наздогнав, їй діватися було нікуди.

— Сідай, Таню, підвезу, — порівнявшись із нею, сказав я миролюбиво.

Вона притислася до куща смородини, як до їжака, і мовчки злякано дивилася на мене.

— Сідай, не бійся! Я з міліції, — я повільно, не заглушивши мотора, перекинув ногу через заднє колесо й сказався з нею поруч. — Давай-давай. Сідай у коляску.

Ну, і куди їй було діватися?

Коли ми заходили на її двір, звідти якраз виходили поняті. Таньку вони пообходили з таким страхом, наче вона холерна. А в неї в лиці ні кровинки не було: біла-біла, як мука.

А тут і «швидка» приїхала. Санітари з носилками пройшли повз нас із нею, і Овечко повів їх за хату. От коли Танька спробувала втекти! Ну, та я був начеку. По ній видно було, що зараз або в обморок упаде, або спробує тікати. Я перечепив їй ногу, і вона грохнулася на доріжку.

— Що це з тобою, Таню? — так, знаєте, дбайливо спитав я її, допомагаючи встати.

А вона, конєшно, розревілася. Здорова така діваха, з цицьками, а ревіла, як дитина, зі всхлипами, безутішно… Аж жалко її стало. Правда, жалкіше мені було Свєтку, яка вже ніколи не заплаче. Ніколи.

Що мені тепер із нею робити, я не знав. Заводити до хати не можна, мабуть, бо там же її матір допрашують. Не варто, щоб вона це почула. Стояти і тримати її за руку — теж не діло. А двір же так захаращений, що й відійти нікуди — хіба під шовковицю. Так там же Овечко.

Аж ось показалися санітари з носилками. На них лежала Свєтка, з головою вкрита простиньою. Я відвів Таньку до стіни будинку, щоб не перекривати доріжки санітарам. Вона вся тремтіла й не зводила погляду з носилок.

Тут би я міг поставити крапку. Так ні ж! Далі почалося вопше шось дике. Вийшов Васільєв, сказав, щоб ми з Танькою зайшли за угол хати. Ми зайшли й тільки у спину побачили, як інший слідчий повів Лідію Інокентівну до машини. І мені понадобилась уся моя сила, щоб Таньку втримати на місці, бо вона готова була вбити мене,