Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І навіть коли до Гуків приїхала онука Надя, яку я востаннє бачив, коли вона була ще зовсім дитиною… Власне, я тоді й сам був зовсім дитиною — ми з нею ровесники. За роки, так би мовити, розлуки (хоча ми її такою не вважали, бо не дуже скучали одне за одним) вона виросла, стала майже на півголови вищою за мене. Вона мала бездоганно овальне обличчя, сині-сині очі й темно-каштанове волосся — довге та густе. Воно ніколи не облягало голову, а росло непокірливо перпендикулярно до її поверхні, тож навіть коли Надя робила собі зачіску «кінський хвіст», волосся все одно зберігало напрямок росту. Ставало дибки на голові й чинило опір блакитній стрічечці, якою Надя його перев’язувала на потилиці… Одного разу я відважився погладити її по голові — то волосся пружинило під рукою, ніби молода густа трава на футбольному полі.
Тож навіть коли вона приїхала і я намагався побути з нею вдвох: посидіти на лавочці біля її воріт чи полежати поруч на траві, на березі річки Вовчої, побалакати про школу, про книжки, — малий не давав мені такої можливості. Навіть більше, я мав таке враження, ніби це я йому заважаю. Ніби їхні стосунки з Надею — очевидна річ. А мої з нею — це все непевно, поверхово та безперспективно.
Заради справедливості мушу тут згадати, що в цьому була певна правда. Дівчата мого віку і старшого його любили — не відомо, за що. Може, це в них промовляв материнський інстинкт? Принаймні Наді, як мені здавалося, його присутність ніколи не заважала.
Але то все зовсім інша історія, а я не хочу відволікати вашої уваги від розвитку тієї, яку я почав розповідати від перших сторінок цієї книжки. Може, колись я вам і про Надю розповім, але не тепер. Бо ви ще, не дай, боже, забудете, що було в нашій Варварці, з чого все почалось і як розгорталося. Бо тоді вам буде важко зрозуміти, чим і чому воно все закінчилося. Ну, «закінчилося» — це я надто сильно сказав. Утім, для кого як…
Розділ 16
— Розришіть, товаришу капітан?
— Заходь, Ревміре! Привіз?
— Кого? — здивувався я.
— Не кого, а шо, — він теж здивувався. — Ти по шо їздив? Шо, забув, поки на мотоциклі по вулицях красувався?
— Ні. Я не красувався, Степане Пилиповичу. Я…
Я подумав, як сказати, і додав:
— Я знайшов тіло Світлани Котенко.
— Шо?! — він аж підвівся з-за столу. — Де?
— У дворі Безпалої Тетяни, її подружки.
Степана Пилиповича заціпило. Він повільно опустився на стул.
— Ти що там робив, Ревміре? — майже пошепки спитав він.
— У мене були свєдєнія, що Свєтка вчора ввечері пиячила з дочкою Лідії Інокентівни Безпалої. А коли її вранці Свєткина мати спитала, чи вона зі Свєткою бачилася вчора, вона сказала, що ні…
— Хто «вона»? Хто «вона»? Ти можеш внятно виражаться?
— Дочка Лідії Інокентівни, Тетяна, — я намагався говорити твердо й бистро, шоб він мене не збив і не перевів мову на щось інше, не таке важне. — Вона збрехала. І я пізніше знову ходив до неї, щоб її опросить. Але її вже не було вдома. Я тоді зайшов на їхній двір…
— Як це ти зайшов?! У тебе ордер є?!
Я таки не встиг. Він перевів мову на інше. Але ж я понімав, що те, що я знайшов, — це розкрите приступлєніе. А то — формальності.
— Нікак нет, товариш капітан, — твердо сказав я. — Готовий получить взисканіє. Але, коли я оглядав двір, я там знайшов тіло… труп Світлани Котенко.
— Ох, йох!.. — безпомощно сказав начальник. — Ох, і кашу ти заварив, Ревмір! Ох, і кашу!
— Товариш капітан, ви щитаєте, це я вбив Светку Котенко? — я не на шутку образився на нього. — Я розкрив убійство, а ви мене за це… Розрішіть іти?
— Куди йти? Куди йти, твою мать! Ти сображаєш, що кажеш?!
Я промовчав. Шо тут казать? Він шо, думає, шо я можу казать, шо попало, коли в мене нема фактів? Так факт є. Один, але мертвий, закопаний у ямі з вапном. Я вирішив нічого не говорить, поки він не прийде в сознаніє.
— Шо ж ти надєлав, Ревмір! — зовсім убитим голосом сказав начальник.
Потім подумав і спитав:
— Ти впевнений, що це вона?
І я задумався. Це ж справді! Я ж ні цілого трупа не бачив, ані документів…
— Я впевнений в одному, товариш капітан, — відповів я. — На подвір’ї Безпалої Лідії Інокентівни закопано труп. Я його не дуже роздивився, бо не маю права. Це слєдуватєль должен. От для цього я до вас і прибіг так швидко, як зміг.
І навіщось я додав:
— На мотоциклі.
— Це добре, що ти прибіг на мотоциклі… — голос капітана був просто обречонний.
Він узяв трубку і набрав номер.
— Докладує начальник Варварського отдєлєнія… За адресом… Який адрес? — прикривши трубку рукою, спитав він мене.
Я назвав…
— Добре. Жди мене біля мотоцикла. Я зараз.
Словом, через п’ять минут ми з начальником уже були біля воріт Безпалих.
— Ну, і як ти туди попав? — спитав він мене, посмикавши калітку.
— З паралельної вулиці. Через город.
— І теж без дозволу хазяїв?
— Чому? З дозволу.
— Ага! І що ти їм сказав? Що йдеш труп шукати?
— Нічого не сказав. Вони не питали.
Слава богу, він далі не розпитував, бо в кінці вулиці показався ГАЗік із города — следственна група, всі у штатському. Калітку один із них відкрив за дві хвилини, і я повів їх за хату, до ями з вапном.
— Отут вона, — сказав я навіщось, хоча це і так усім було понятно.
— Овечко, лопату, — кинув через плече старший следственно! групи, не озираючись.
Той хлопець, котрий відкривав калітку, побіг до машини.
— Як ти додумався? — спитав мене Степан Пилипович.
— По слідах, — об’яснив я. — Там, біля ґанку, сліди каблуків женських — дуже глибокі. Хтось ішов задом наперед і ніс щось важке. А тут, біля ями, вже їх нема, затоптали. А яма — перекопана. А дощ був учора. Якби її після дощу не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.