Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

і жінка йдуть донизу згори, чоловік повинен іти перший, аби, якщо вона спіткнеться, зловити її й не дати впасти. А коли навпаки — йдуть угору — чоловік повинен іти ззаду. Ну, власне, з тією самою метою. Соромно зізнатися, та я дуже хотів, аби вона спіткнулася чи послизнулась… А ще мені хотілося провести пальцем по її спині — від волосся, де й досі зароджувався струмочок, і аж до защібки її купальника. Проте стежка не була аж надто крута. Круча — це тільки так називалося. За якихось десять секунд ми вже були нагорі.

Біля бабусиної хати з’юрмилися, мабуть, усі діти села. Я не зразу і зрозумів, навколо чого вони топчуться. Тільки коли підійшов, побачив: біля хвіртки стояла новенька «Волга» світло-кремового кольору. Вона була припорошена після довгої дороги, та ніякий бруд не міг приховати її дивовижної краси. Такі машини я досі бачив тільки по тєліку, але ж то не в кольорі! Ну, іще в городі пару штук бачив, але здалеку. Й одну — біля нашого «Премудрого піскаря» — у Варварці. Ясно, що ніколи на них не їздив. Чорних і білих — повно вже. А отакої гарненької на цілу Варварку — жодної. То більше тут — у Берестках.

— Вов, бачиш, на чому ми завтра додому поїдемо? — спитав мене малий, наче мав серйозні сумніви щодо мого зору.

Втім, це було не запитання для мене, а додаткова шпилька для сільських хлопчаків, які, вочевидь, такого дива ще не бачили ніколи в житті.

Краєм ока я помітив, що машина вразила і Надю. Однак відреагувала вона якось дуже несподівано.

— Ну, щасливо доїхати! — кинула вже через плече, прямуючи до своєї хати.

Не гнатися ж за нею! Та ще й на очах у цілого села! Я помахав рукою хлопцям і пішов на бабусине подвір’я. Там дід переконував батька, що треба негайно з’їздити до Курахового, бо ж родичі не знають про батьків приїзд. Чи хоча б Вітьку послати: хай пішки сходить, попередить.

— Па, я ж на одну ніч. Їхав тисячу кілометрів, — пояснював йому мій батько. — Нам завтра ще шістсот із гаком кілометрів гнати. Якщо ми сьогодні цілу ніч святкуватимемо, я ж дітей не довезу!

Тут він помітив мене і зробив два кроки назустріч. Я обняв його міцно-міцно, бо саме відчув, як я за ним скучив. І малий підбіг і спробував нас обох обняти. Ну, то вже як вийшло, так і вийшло, бо по ньому й так було видно, що за батьком він скучив.

А бабуся вже гнобила діда:

— Ти про щось інше можеш думати? Чи тільки п’янка в голові? Може, про дітей би подумав?

На діда боляче було дивитися. Чоловіча солідарність розпалася. Жінка брала гору! А зять його не захищав!!!

Батько теж це зрозумів. А як би він не зрозумів? Воно й дітям зрозуміло, що для дорослих п’янка — це свято. Це — як для нас поляна. І батько простягнув руку допомоги.

— Па, як не будете змушувати мене пити (наче, крім діда, за столом буде нікому!), я зараз зганяю до Наді. Тільки ж машина одна, а родичів там багато. Я всіх не вивезу…

— Та чи я прошу всіх приїхати! — зрадів дід. — Хто зможе, хто схоче. А схочуть же, мабуть, і Вася, й Мітя…

На цьому місці дід зрозумів, що далі вести перелік небезпечно. Все одно багато сказав.

— Я з тобою! — вигукнув мій малий, зрозумівши, що питання практично вирішено.

Батько засміявся, дивлячись на нього, потім глянув на мене:

— А ти не образишся? Бо ж я всіх не вміщу…

— Та ні, — відповів я якомога твердіше. — Їдьте. Я маю тут роботу.

А мій малий показав мені язика — звісно, щоб ніхто не бачив.

Пацани бігли за хмарою пилу аж до самого повороту. Я повернувся у двір.

— Вов, — погукала бабуся. — Там у сільпо олію привезли, кажуть. Візьми бідончик, бо мені вже й на салат не вистачить — там самий фус.

І раптом голосно й упевнено озвався дід:

— Куди ти ото дитину посилаєш! Там людей, як насрано, а вона туди дитину посилає. Я сам зганяю!

Він і справді підвівся зі стільця, на якому сидів під грушею, й пошкандибав до хати по бідончика. Права нога в нього ще від молодості перебита була. Ціле життя шкандибав і через те ні до колгоспу ніколи не ходив — інвалідствував, — ані особливо бабусі допомогти не міг.

— Я тобі зганяю, — стиха промовила бабуся. — Я тобі зганяю. Зараз і другу ногу переб’ю! Ганяло вишукалося! Півсела зараз приведе з того магазина. Іди, Вовка, йди, не барися!

Дід не засмутився. Слухняно повернувся до свого стільця й усівся там.

— А то вони й так не поприходять, — мрійливо підсумував розмову.

То була правда. Діти вже розказали всім старшим, що у нас свято: Васька приїхав, та ще й новенькою «Волгою», яку пригнав аж із Горького для своєї автороти. Усе це їм уже було відомо, тож чекали тільки, коли батько з малим повернуться з Курахового.

Я встиг і до сільпа сходити, і чергу вистояти (й усі мене розпитували про батька та про «Волгу», і про те, коли ж він повернеться, і коли поїдемо додому, і навіть — суто з чемності — чи приїду я наступного року), й віднести бабі олію, і нарвати помідорів та цибулі… Працювали ми вдвох. Дід сидів і підказував, як треба рвати помідори, як набирати воду з криниці, як помідори мити, щоби не пом’яти, бо м’ятий помідор — то вже томат, а не овоч… Мрійливий вираз не сходив із його обличчя, аж доки ми почули гурчання «Волги».

Я не встиг побачити процесу вивантаження пасажирів, тому й не уявляю, як вони всі там помістилися. Ну, малого, звісно, хтось узяв на руки, та все одно родичів було не злічити. Майже всі мої двоюрідні брати й сестри. І тітка Віра з ними — щоб допомагати бабусі, поки прийдуть дорослі.

Колона родичів досягла Берестків уже в сутінки. Наближалась осінь — і сутінки наставали рано. Якщо вдома наші ходять на поляну, то можуть сидіти там довше. Вони вже тепер, мабуть, там…

Цілувались, обіймалися, сідали за стіл, усі збуджені, веселі, тільки деякі жінки виглядають часом приречено, бо нічого не можуть удіяти: Вася приїхав. Тут уже чоловіка не вбережеш.

І почалося. Десь через годину батько підізвав мене і тихенько сказав:

— Нам дуже рано виїжджати. Якби ти приспав Юрку, це було би просто законно.