Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.

- А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.

- Пікантний, значить: колючий,- з усміхом мовив маршалок.

- Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.

- Народне зібрання? Яке?

- Хлопське.

І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.

- Догадуюся! - мовив маршалок.- Догадуюся, що то за повітові справи будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?

- Думаю, що нема причини не позволити,- з уданою простотою мовив староста.

Пан маршалок аж підскочив у фотелі.

- Нема причини! - скрикнув.- Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя ані майна.

- Ну, не думаю,- спокійно цідив староста.

Пан маршалок споважнів.

- Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.

- Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.

- Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власті - все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов’язок у першій лінії - рятувати повіт від сеї пошесті.

- Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов’язків, я маю також обов’язок респектувати закон.

- Га, га, га, га! - зареготався маршалок.- Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існування закону - і то якраз у найменше відповідній хвилі. А бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон - се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги - борони боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глибокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгурування політично-демагогічної геци.

Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев’яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:

- Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.

- О, пане старосто,- аж скрикнув пан маршалок,- але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.

- В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена,- знов з лукавим усміхом мовив староста.

- Як то страчена?

- А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба конче дозволити.

- Невже се так! - скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тільки тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і, кланяючись старості, мовив:

- Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів - мій боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.

Староста всміхнувся весело.

- Розумію дуже добре, що ся нова геца - се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії...

- Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.

Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.

Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який - він був про се свято переконаний - має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові,- сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego! 46 здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло