Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми

його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде

йому, сама біда.

Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що

нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на

іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...

Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.

— Я любив Айдара, чужинцю! — сказав він. — Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи

мені про нього ще, чужинцю.

Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише

щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що

несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.

Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у

свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...

Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і

снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи

усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що

ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш

по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і

втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.

У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що

малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив

непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара

лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і

зможе розповісти більше про свого пропалого брата.

А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?

Може. А може, й ні — і Данило говорив і говорив, і бачив перед собою обличчя

Айдара із стиснутими вустами, з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі, з

буйною, важкою, темною чуприною, що спадала на чоло аж до очей, широких, розкосих, з довгими розрізами і чорних, як ніч.

Настала, однак, хвилина, коли Данило відчув утому і водночас полегшення від

того, що виговорився, що хтось тут чув його, що комусь тут, в рідному

Айдаровому аулі, він сказав правду.

Данило розповів малому Дауренові більше, ніж усім, але ж і йому не сказав, що Айдар чекає неподалік в горах. Розповів про те, як визволив його з полону, як

перечекали вони можливу погоню. .

— А де ж він зараз? Що з ним? — спитав хлопчак.

— Не знаю, — відказав Данило неквапно. — Не знаю. Аби все було добре тут, то, може б, він і знайшовся сам, прийшов би до вас, а так — не знаю, у нього своя

дорога, а в мене — своя...

Так, саме так колись він казав Айдарові, коли вони вперше роз'їхались в різні

боки у відповідь на запрошення хлопця до себе, до батькового війська. А зараз, коли повторяв це Дауренові, то розумів, що все повернулось інакше вже відтоді, коли Айдар врятував йому життя у тій сутичці з переслідувачами, з лашкарами

ташкентського хана...

Хлопчик врешті пішов спати, і Данило, зморений за день усім пережитим, раніш ніж зануритись і собі у важкий сон, раптом утямив собі просту істину, яка

вже й так віддавна зріла в ньому, ставала чимдалі очевиднішою, та тільки зараз

збагнув її до кінця: віднині дорога в них одна, у нього і в Айдара.

Одна дорога — спільна. Раз і назавжди.

Данило їхав повагом на захід від кочів'я, де вже почалося звичне вранішнє

життя, не поспішаючи і не озираючись, як людина, що вибрала певний шлях, довгий і важкий попереду, і не полишила позаду нічого важливого чи

неспокійного.

Даурен провів його, теж на коні, трохи проїхав з ним поряд, але зранку вони

вже не розмовляли, все було висловлено поночі.

Коли прощались, хлопчик сказав:

— Якщо зустрінеш його коли-небудь, скажи, що я вірю...

— Спасибі, Даурене! — Тепле почуття до хлопчика вибухнуло в словах подяки, і Данило відчув, що Даурен зрозумів, що він бачитиме Айдара, десь колись та

бачитиме.

Але він не промовив більше ні слова, попрощався, і хлопчик повернув назад, а

Данило, не озираючись, підігнав коня швидше і,

далі проїхавши трохи, пустив його повагом, їхав замислено, не озирався, бо

здогадувався, що, доки вів не зникне з виду кипчаків, навздогін йому ще

дивитимуться, ще обговорюватиметься його приїзд, всяке може бути. Не можна

кинути й тіні підозри.

Чим далі від'їжджав він від кочів'я, тим більша тривога народжувалась у

ньому. За Айдара.

Як він усе це переповість хлопцеві? Як наважиться сказати йому про смерть

матері, про усі прокляття, що впали на його голову, про те, що він відлучений, чужий родові, гнаний, ізгой?

Лише зараз він збагнув, який насправді юний ще його товариш по мандрах, бо

ж різниця у вікові не мала значення у їхніх спільних дорогах, і лише тепер, лише

ось щойно спало Данилові це на думку, і він зрозумів, що, доки за Айдаром стояв

увесь степ, увесь його численний рід, усе плем'я кипчаків, ціла степова армія, уся

частина цього великого, незнаного йому зовсім і чужого для нього світу, чужого

досі, доки він не зустрівся з цим «чортеням», яке раптом виявилось для нього

близьким і дорогим зараз, Айдар здавався дорослішим, бо відчував себе певно, стояв на чомусь, мав опертя. А зараз?

Незнані ніколи досі почуття охопили Данила. Не довелося йому бачити власних