Фред Унгер - Заборонена кімната

я давно вже облишила. — Вона торкнулася пальцем моєї краватки. — Я просто мстива. Два десятки років я тягала каштани з вогню для своїх шефів. А де подяка? Два чемодани з мотлохом і велике полювання за маленькою Клер! Хто наступного разу одержить місця у атомних бомбосховищах? Ваш дядько, його донечка, Фассбендер, мабуть, ще Сметс — і все! А ми маємо підставляти голову і ще слухати проповіді про німецьку вірність! Дякую. Я дуже рада, що залишаю цю лавочку. — Підштовхнула мене до дверей. — Тепер зникайте, я поспішаю.

Вона взяла чемодани і поставила їх у куток. Останнє, що я встиг помітити, була струнка нога Клер у високому кремовому чобітку. Двері зачинилися.

В мене залишалася ще майже година часу. А зараз це було найдорожче. І я замовив термінову розмову з Німеччиною.

Мене з'єднали через десять хвилин. Біля апарата був сам Мебіус.

— Радий, що ви ще живий, докторе.

— Як поживає Поллі?

— Все гаразд, — озвався він. — Та, здається, тут заварюється каша. Я все розповім вам, коли будете тут. — Він вилаявся. — Так, добрячу кашу ви заварили.

— Дуже прикро.

— Не кривіть душею, докторе. Ви ж пишаєтеся з того, що вам вдалося-таки зрештою втягти мене у свій запряг. — Почулося, як він зітхнув. — Коли повернетесь?

Я попросив його передати Поллі, що прилечу близько восьмої. Це йому не сподобалося.

— Іншого разу, — ревонув він у трубку, — шукатимете собі когось іншого на посаду посланця любові, докторе. Чули про безробіття?

— Мебіус, — сказав я. — Мені зараз не до жартів.

— Мені також, — відгукнувся він.

Клацнуло: поклав трубку.

Я вийшов з ліфта: в одній руці чемодан, в іншій пальто. Пошукав хлопчика-розсильного. Але хол був порожній — лише пальми сумно схилялися над острівцями столиків. Гості та обслуга геть усі скупчилися біля входу. Автомобілів не було видно, чулися сирени й гомін голосів. З натовпу вибрався портьє. Його похитувало — бліде, навіть зелене обличчя, хустинка притиснута до рота. Виблював раніш, ніж дістався до рятівного туалету.

Я протовпився до виходу, схопив за плече хлопчика-розсильного.

— Що сталося?

Налякане, засмучене дитяче личко.

— Жінка, — белькоче він, — жінка, боже мій!..

— Вона викинулася з вікна, — каже хтось у білому фартусі. — З восьмого поверху. Лежить там. Ох…

Натовп посувається назад і раптом переді мною відкривається просвіток. Бачу на тротуарі скатертину, а під нею щось скоцюрблене, мале, — те, що недавно було людиною. Поруч лежить чобіток. Високий кремовий чобіток, вузький, елегантний.

— П'ять хвилин тому, — каже той, у білому фартуху, — вона ще замовляла таксі.

Закушую губу. Відчуваю у роті смак крові. Гарячково хапаю чемодан, квапливо видираюся з натовпу зівак.

Кінець Клер.

2

До кордону погода була гарною, але потім зіпсувалася. Над Рейнландом купчилися громаддя хмар. Ще кілька хвилин польоту, і машина почала знижуватися. Спалахнули світлові табло: «Застебнути ремені!», «Не палити!»

Лахміття хмар, потім суцільне «молоко». У віконечка лупить дощ. Літак пірнає у повітряну яму, вибирається з неї. Машину трусить, немов на бруківці. Склянка падає на підлогу, котиться по килиму.

Ревуть турбіни. Позаду хтось змагається з нудотою. У дощі пливуть ліхтарі, червоні попереджувальні сигнали. Останній зойк турбін, і «каравела» сідає. У гучномовці хрипить голос.

Дюссельдорф-Лохаузен.

Поллі стоїть біля виходу, засунувши руки у кишені пальта; в каптурі вона скидається на гнома.

— Дощ, — каже вона, але її очі з-під мокрих кучериків говорять щось більш миле. Мені хочеться стиснути її в обіймах, довести найвиразніше, який радий бачити її, та вчасно пригадую, як при такій самій спробі вже дістав відсіч. Тому стою тихо, лише дивлюся на неї.

— Старий їжачина, — раптом каже їжачок, стає навшпиньки і цілує мене — отак просто, при всіх, нібито вона, а не я, часто-густо спостерігала таке в Парижі.

Я б охоче продовжив цю поцілуйну церемонію, проте Поллі згадує основні принципи моралі і трясе головою.

— Потім, — каже вона.

Реве гучномовець. Блимають ліхтарики. Пахне тютюном, тхне бензином. Павучі лапки електричних годинників вказують десять на дев'яту.

Я кличу таксі.

Їдемо до мене.

В кімнаті стоять квіти, її прибрали дбайливі жіночі руки, і від цього вона несподівано здається затишною. Повсюди помітні зміни: кудись зникла брудна сорочка і стара картонка, на столі виблискують чашки. Зупиняюсь, вражений, на порозі.

— Я тут трохи поприбирала, — каже Поллі і знімає пальто. На ній — найсміливіша сукня з її гардеробу — з великим декольте. Поглянув і швиденько відвів очі. — Ви, чоловіки, завжди робите таке жахливе безладдя.

Вона походжає по кімнаті у своїх маленьких сандалетах, із зухвалою гривкою на лобі так упевнено, ніби вже десятки разів готувала парубоцькі апартаменти до повернення Одіссея. Втім, їжачок навіть цілуватися не вміє як слід.

Бере конверт зі столу, подає мені.

— Щойно принесли.

Глянсовий папір, водяні знаки, золоті тиснені літери. «Банкірський дім Девріент і К°». Враз зникає хороший настрій.

Розірвав конверт. Маленьке запрошення: «… матимемо за честь бачити Вас у стінах нашого банку…» Косий розчерк у нижньому кутку належить моєму дядькові. Недбало кидаю запрошення на стіл.

— Щось неприємне?

— Запрошення, — кажу.

— На коли?

— На зараз.

По її обличчю промайнула тінь. Але вона вже знову