Микола Васильович Білкун - Роман шукає

— Сметана, — сказав Мартин.

Він дихав у потилицю Славкові. Славко озирнувся. В очах Мартинових також жеврів пробуджений. апетит. Звичайно, вони зараз були багатими, могли б купити й з’їсти по цілій баночці сметани і ніхто б їм слова не сказав. А з іншого боку…

— Ні, — сказав Славко. — Ходімо.

І вони пішли далі від гастрономічних спокус, бо зовсім недалеко, через один рундук від тітки, що торгувала сметаною, продавалася смажена ковбаса на деках. Тільки зачепись — тут можуть ляснути всі гроші.

Хлопці пішли за Климом і Щербиною. Якийсь дядько попереду ніс у піднятій руці чудову світлу тернову хустку — жовте поле, розквітле маками й волошками. Тоді торгувалися на ходу. Тоді не стояли на місці. Продавець шукав покупця, а покупець шукав продавця. І від того, що снували вони вперед і назад, траплялося, що знаходили одне одного не дуже швидко.

— Скільки хочеш за цю штуку, що у жінки потяг, аби пропити? На півлітру дам, — перепинив дядька з хусткою Бутько.

Той, неголений, зачучверілий, у потертій шинельці та облізлій шапці, підозріло обдивився Бутька. Окуляри темні, як у сліпого, а хустку розгледів. Хоче купити? Хоче вкрасти? Наводить злодіїв? Увагу відвертає? Чи просто прицінюється знічев’я? А-а, язик не відпаде. Дядько назвав ціну.

Щербина потяг Бутька за рукав і зашепотів:

— Та хай воно сказиться! Де я такі гроші візьму?

Бутько одмахнувся:

— Чекай. — І до дядька: — Хто тобі дасть такі гроші?

— Хтось знайдеться, то й дасть.

— Дишлом тобі дадуть. Половину хочеш?

— Давав тут уже один половину.

— Було б брати. Бо і я передумаю.

Вони торгувалися люто. Під кінець торгу дядько почав дивитися на Бутька з повагою й віддав-таки хустку за половину. Та в Щербини й на півціни грошей не вистачало, то Славко додав із виторгуваних. І ще в них залишилося, щоб оплатити роботу «комерційного директора» ста грамами горілки й двома пиріжками з квасолею. І собі вони купили по два. А Семену Анциперу знайшли пачку таких цигарок, яких не палив, мабуть, і підполковник Чураєв: «Северная Пальмира».

Чарку випив Бутько, а закушували вчотирьох. Жували пряжені в ріпаковій олії пиріжки, аж за вухами лящало. Раптом із-за рундука вихопився Байрак, як сатана з діжки:

— Климе, де тебе шибало? Я за тобою весь базар обганяв, хай ти сказишся! Юнкерс тебе шукає…

Федір Васильович заглибився у папери. Він гортав, не поспішаючи, сторінку за сторінкою і робив виписки своїм акуратним каліграфічним почерком, для якого нинішні кулькові ручки зовсім не підходили. Тому й користувався самопискою з пером.

А я кульковою ручкою робив у своєму зошиті нові записи. Про Христю-Хросю. Я знов побував у майстерні Іванченка, де зустрівся з ним та Ігорем Максимовичем. Вербицький сказав мені дуже приємну річ: нібито я тепер розмовляю про госпіталь так, наче сам у ньому лежав і був присутній при всіх подіях, що там відбувалися. За його словами, я зумів навести їх на такі деталі, що вони вже про них давно забули.

— Ні, — не згодився я. — Ви все одно завжди відчували в мені слідчого. Мабуть, тому й розповідали тільки про те, що відбувалося на ваших очах. А тим часом були якісь плітки, хтось розповідав про таке, чого ви не бачили, але запам’ятали…

— Ми ніколи не збирали пліток, — чомусь розсердився Ярослав Макарович.

Вони й справді не зуміли нічого такого пригадати, крім цього випадку з Христею-Хросею. Мене покликав черговий сержант:

— Товаришу лейтенант, там вас якийсь професор закордонний кличе до телефону!

«Баумгартен, — подумав я. — Що там сталося?» Поспішно взяв телефонну трубку, що лежала на столику чергового.

— Гутен таг, професоре, — сказав я, хоч був уже вечір, але я забув, як по-німецькому буде «вечір». — Я вас слухаю. Чим можу бути корисним?

— Романе? — почув я у відповідь.

Це був не професор Баумгартен. Це був мій брат, прізвище якого Пуз прозвучало для чергового настільки по-іноземному, що він аж ніяк не зв’язав його з моїм українським прізвищем Пузо.

— Що сталося? — стривожився я.

— Ти можеш на годинку звільнитися від своєї, такої потрібної суспільству роботи?

— Що ж все-таки сталося? — спитав я вже спокійніше. Бо якби справді щось серйозне, Федя не дозволив би собі цих недоречних жартів щодо моєї служби.

— Ти мені потрібний як представник міліції. Дядько Петро втік…

— Звідки?

— З лікарні. Я за тобою зараз заїду, — сказав він, не чекаючи моєї згоди. — Виходь на вулицю!

Я пробачився перед Федором Васильовичем, сказав, що викликають у сімейних справах. І не збрехав, бо дядько Петро для нашої родини вже давно близька й безмежно рідна людина…

Федя їздить — ніби молоко возить. Його «Волгу» обганяють навіть велосипедисти. Ніяк не можу я його переконати, що в умовах міста саме такий рух створює найбільшу небезпеку. Я встиг випалити сигарету, поки він приїхав за мною.

— Помінялися? — запропонував я й сів за кермо. — Так що там сталося?

Федя розповів, що дядько Петро недавно захворів. Нічого ніби страшного — недостатність мітрального клапана у його віці та з його пристрастю до суміші пива з горілкою явище цілком закономірне.

— Але треба полежати та полікуватися, а ти ж розумієш, що дома він і години не влежить. От я й вирішив трохи залякати старого: сказав, що як не стане на профілактику, то потім доведеться довше з цим ділом морочитися. На два дні його таки вистачило, а на третій утік просто в лікарняному одязі.

Федя мимоволі ніби докоряв мені; що ж це справді таке — дядька Петра поклали в лікарню, а я про це навіть і не знав.

— А чому ти думаєш, що він