Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Щербина хоч тюпав по тротуару чоботом, а Славко й Мартин взуті в капці — один у правий, другий у лівий. Та однаково всім трьом було холодно, вони з тривогою поглядали на небо. Але все-таки їм пощастило: з неба, хоч і набурмосеного погрозливо, не капнуло жодного разу.

Вони пройшли Житній базар з краю в край. Асортимент тут, щоправда, був не такий багатий, як на Євбазі, але торгівля ішла жваво. Покупцям пропонували старі «жукети» ще довоєнних фасонів, напівоблізлі кожухи, невипрасувані й не дуже чисті сорочки, черевики, шапки, якісь кофтини, в’язані невідомо з чого, випиляні лобзиком рамочки для фотографій, плетені серветочки, напірники, «коротаси», зроблені з підрізаних німецьких шинелей, чоботи приношені й нові, а також товар на чоботи. Нашвидкуруч спродавши картоплю, половинки й четвертинки жовтогарячих гарбузів, меткі тітки кидалися в саму гущу, де торгували цими «промтоварами».

Біля рундука з пивом, в оточенні тих самих жіночок, яких хлопці вже колись бачили в павільйоні, а може й не тих, але дуже схожих, і тих самих молодиків з бузково-рожевими обличчями, стояв, картинно спираючись на милицю, Юнкерс. Він щось розповідав голосно й зухвало, а жіночки сміялися так, ніби їх гуртом лоскотали. Байрак аж шию витяг, щоб не пропустити жодного Юнкерсового слова, Бутько водив по обличчях темними своїми окулярами, і квола посмішка раз у раз одтягала його губи донизу. Юнкерс і Байрак удали, що не помітили Щербини, Славка й Мартина, а Бутько помахав їм рукою і застрибав на милицях назустріч.

— Привіт! — наче аж зрадів він. — Куди ж ви Ігоря поділи?

— Мірку йому зніматимуть, — пояснив Мартин. — А ти чого тут швендяєш, чого не ворожиш? Звідки ж тепер баби знатимуть, чи буде лист із казенного дому?

— Все, хлопці! Контора закрита, — почухав Бутько перенісся під дужкою окулярів. — Я вже й книгу свою «темну» продав, бо не ті часи. І з касами залізничними тра кінчати. Міліція береться за нас, як чорт за грішну душу. Не подивляться, що ноги нема… Та й до чого воно мені тепер? Курси закінчу — в бухгалтери подамся.

Щербина подивився на Бутька уважно, ніби щось зважуючи.

— То ти думаєш, зможемо ми бухгалтерувати, чи як воно там?

— З таким директором, як Ігор, та з таким викладачем, як Муза, нас будь-куди візьмуть у бухгалтери.

Дивний і загадковий чоловік, оцей Бутько. Ніколи не второпаєш, серйозно він говорить чи жартує. Але на курсах Бутько жодного заняття не пропускав, як і Щербина.

— То що ж ти на базарі шукаєш? — спитав Бутько у Щербини.

— Та, — ухильно сказав Щербина, — хочу той… Купити хочу…

— Що купити?

— Хустку хочу купити… Тернову. Бо як додому поїду, то гостинець якийсь треба… Родичі, мо’, які віднайдуться…

— Це можна. А ви? — спитав Бутько у Славка та Мартина.

— Ми не купувати… Ми продати хочемо. Килимки. Може, Семенові хоч на цигарки вторгуємо.

— На цигарки? — здивувався Бутько. — Та за ваші килимки можна весь оцей рундук з пивом приперти в палату. Візьміть мене, хлопці, до себе комерційним директором, і я вас озолочу!

— Як це — комерційним директором? — не зрозумів Мартин.

— А так. Без комерційного директора гріш вам ціна. Бо й досі не знаєте, чому корова кладе на дорозі коржі, а коза — горішки.

— На яких умовах? — діловито поцікавився Славко.

— Сто грамів і пиріжок з квасолею.

— І що ти робитимеш?

— Зараз побачите. Давайте сюди товар. Розгорнувши перші зразки Семенової і Славкової продукції, він голосом базарного завсідника загорлав:

— А от художньо виконані килимки-коврики! А от килимки-коврики!

Ефект був разючий. Яскраві «килимки-коврики» грали всіма барвами літньої веселки і вигідно відрізнялися на тлі старого, приношеного одягу базарного люду. Вони одразу ж привернули до себе увагу жіноцтва, і Клим Бутько опинився в щільненькому баб’ячому натовпі, який тут же відсунув від нього Славка, Мартина й Щербину.

— Інвалід, а що ти хочеш за цю штучку?

— А ці почому?

— Та й благенькі ж вони…

— Тобі з неї кожух шити? — огризнувся Бутько. — Багато ти розумієш — благенькі, благенькі! Художественна робота, фарби не змиваються, а вона — благенькі! Не хочеш — не бери, але не заважай торгівлі.

— Що ж ти хочеш за цю художественну роботу?

— Як за яку. Тут і розмір важить, і малюнок.

— Скільки ж за оцю?

Бутько назвав ціну.

— Хороший купець з половини. За половину я візьму.

— Ха! Яка хитра! А фарби тепер почому? Фарби ці — загранишні, хоч у гарячій воді пери, хоч зубами оддирай — не відстане, а вона мені половину тиче.

Бутько торгувався так активно, що Мартин і Славко занепокоїлись. Ану, як він оцими своїми, й справді божевільними, на їхню думку, цінами, геть залякає тіток, і всі кандидатки в покупці плюнуть і одійдуть?

Але, на диво, торгівля пішла дуже жваво. «Комерційний директор» Бутько знав свою справу, безперечно, заслужив і сто грамів, і пиріжок з квасолею на закуску. За півгодини було спродано все до останнього «килимка-коврика».

— От як з ними треба, — переможно сказав Бутько, передаючи хлопцям гроші. — На цигарки хотіли заробити… Людям зараз ці розмальовані ганчірки потрібні он як… Війна ж закінчилася! Вони їх на стінки поприбивають, вони ними столи застелять, вони їм око тішитимуть. Ходімо тепер хустку Щербині купимо. Та й чарку мені поставите.

Вони пішли по базару.

Славко побачив сметану. Тітка, закутана у велику, як ковдра, хустку, дерев’яною ложкою накладала з глечика в скляну баночку сметану. Далеким дитинством повіяло на Славка, а в роті прокинувся смак сметани. Скільки ж це років не їв він сметани? Два, три, вічність? Колись мати наливала йому сметану, а він не хотів, не любив, пив тільки кисле молоко… Яким же дурнем він тоді був! А яка вона смачна,