Василь Сліпачук - Родовичі

нього, затримав погляд, ніби приміряючись чи щось виважуючи в собі. Тривало це мить, але встиг побачити, як болем налилися очі могутнього чоловіка, який стояв над ним, і хтось наче вигукнув десь здалеку до Роська застережливо: «Мовчи, не відповідай!» — але слова уже мимоволі зривалися з його вуст:

— Їх побили печеніги… Заскочили зненацька. А цей дружинник помер теж. І назвався він твоїм сином… Коваля Дея з нижнього града…

І тоді побачив огнищанин взагалі щось дивне — наче високу постать огорнув чистий дим, і вона підвела обидві руки, махнула ними, ніби розганяючи його і задихаючись у ньому. Десь за тим димом скрикнула жінка. Тільки звідки цей дим узявся, чому зір Роськові затуманив?

А потім він розвіявся, і знову показався коваль Дей. Щось у ньому змінилося. Але що? Здавалося, вість ту страшну забрав з собою дим, бо коваль стояв перед людьми високий, ясноокий, могутні груди спокійно дихають. А біля них, ніби захищаючись чи погрожуючи комусь, тримав руки. І хлопець зрозумів, що саме вони в коваля якісь інші. Не тільки важкі й великі. Вони мовби жили окремо від нього, були гнівні й загрозливі, нещадні й сильні. І в той же час стражденні й безпорадні.

І всі присутні люди дивилися на руки коваля Дея. Дивилися з якимсь жалем і надією. Тоді він одвернувся від них, втомлено переступаючи, підійшов до горна, підкинув вугілля і взявся за міхи. Загуділо, залопотіло, жарко задихав горн. Обличчя коваля стало зосередженим і незворушним. Тільки очі волого блищали, але вогонь швидко висушував їх, випалював з них чорноту, і вони знову ясніли на засмаглому обличчі.

Аж ось він вихопив з вогню довгу залізну штибу, однією рукою кинув на ковадло, другою перехопив молоток і комусь кивнув головою. Легко розсуваючи крутими плечима людей, до нього підійшов хлопець, такий же статурний і ясноокий, як і він, закатав рукава вилинялої сорочки. Легко схопив молот і завигравав ним над плечем, прицілюючись і чекаючи знаку коваля. Дей ворухнув бровою.

Важкі удари пробудили землю, і вона, скинувши ранкову сонливість, ледь чутно, м’яко здригалася під ногами. Звуки туго оббігали по всіх закутках кузні, пробивалися до дверей і котились вузькими вуличками.

«Чого це я розлігся, ніби й справді немічний? — Росько підхопився, підійшов ближче до горна і побачив, що дядько Дей кує меча. — Так ось якої роботи жадали його руки!.. Ось чому вони страждали і гнівалися!..» Огнищанин невідривно дивився на вогонь, на розпечене залізне жало, яке від кожного удару молота витягувалось і гострішало.

Кожен удар, глухе зітхання заліза і дзенькіт молота відгукувались щоразу в ньому тремтливою радістю. Він уже не міг встояти на місці, переступав з ноги на ногу, підстрибував і нахилявся. Його руки теж тримали, молота і гупали ним по залізу. Звуки злітали розмірено, дужо, і Росько підставляв їм руки, ноги, плечі. А коли відірвав погляд од вогню і озирнувся, то побачив, що люди в кузні теж підкоряються цим звукам і рухаються їм у лад.

Та ось часто й дзвінко озвалося залізо під молотком самого коваля, і кремезні постаті мовби ледь піднялися над долівкою, рухались легко й спритно. Руки їхні уже ніби стискали мечі, а очі шукали ворога. Глянути йому гостро й загрозливо у вічі, побачити там страх і вдарити мечем. З одного боку, з другого, а потім пригнутись і затулилися щитом. І так безліч разів…

Зупинились лише тоді, коли Дей занурив потемнілого меча у діжку, і вода засичала, забулькотіла від його гарячого доторку.

Та ще не скоро вляглося збудження. І очі зблискували завзято, і груди високо здіймались, і руки стискалися загрозливо. Бігун легко ступав серед людей, зазирав пильно у вічі, ніби вивіряючи кожного. Зупинився біля Роська:

— Уноте, ти приніс нам вість, добивався з далеких країв, щоб попередити нас… І люд київський мовить тобі вдячне слово. Ти відбився од свого роду, живи у нас, матимеш питво та їжу. Але ми ніколи не чули про рід огнищан. Розкажи нам…

Довго не міг Росько здобутися на слово, бо враз згадалося все його життя і поневіряння, а сонце так липло до очей, що вони наливалися сльозами. Світ замерехтів перед ним і нічого вже не розібрати, все зрушилося в ньому і потекло безшелесно. Зникли в тій круговерті стіни, піднялася стеля і хмаркою стала. І розказував Росько сонцю і небу, вітрові та деревам про викрадену матір і напад варягів, безмежжя степів і лютих кочівників, про загибель роду й зрадливого Крутія…

А люди все йшли та йшли до хижі коваля Дея, і незабаром їх стало так багато, що заступили сонце, і сльози висохли на очах огнищанина. Тепер він уже міг дивитися на всіх сухими очима. І йому здавалося, що цих людей він знає давно, що вони чекали його, після довгих блукань він оце повернувся до своїх родовичів. І усіх він їх упізнає. Оті пахнуть залізом і вугіллям — це ковалі, а в тих руки у глині — то скудельники[43], а з м’язистими руками — кожум’яки. Біля дверей з сітями на плечах примостилися рибалки, а там далі біліють кучерики стружки в бородах та чубах теслів. Та найбільше ковалів, Сварогових дітей, зібралося в хижі Дея. Оточили Роська, мов охорона, неповороткі, закіптюжені, тіло в кожного аж ломить від сили, що застоялась у плечах, грудях, руках. Стоять мовчазні, але в очах тремтять вогники гніву й рішучості.

Слухає чорний київський люд молодого огнищанина, ловить кожне слово. Тільки перезирнуться кожум’яки чи рибалки та сумно зітхнуть, бо виходить, що лихо по всій землі бродить, ніякими перевесищами йому дорогу не заступиш, ні в які шкіряні міхи не зав’яжеш. Бо виходить, що не тільки над ними безборонно чинять скорий суд і розправу бояри, княжі посадники і тіуни, бо ніхто не відає, чи не чекає на кожного з них доля бродника, доля вигнанця, якому боги судили так і загибіти в плавнях, забути дорогу в рідний край, а може, забути і свою мову. Та бродник хоч волю має, хоч руки не закуті та й дихає вільно — ошийник роба не стискує.