Василь Сліпачук - Родовичі

Але що тут удієш, на те воля богів! То вони визначили кожному з них кувати залізо чи м’яти шкури, ралом землю орати чи вполювальником бути, а князям та боярам верховодити над ними. Вони наставлені богами, а тому мусять їх слухати, виконувати їхню волю. Мусять слухати і впокорюватись, бо живуть на одній землі, дихають одним повітрям і разом стають супроти ворогів. Ось і зараз насувається на їхні хижі лихо — темна орда з Дикого поля. Хіба вистоять вони проти неї? Отож і треба усім разом, сукупно. І загомоніли:

— На Гору! На Гору до княгині! Нехай готує дружину, нехай захистить наших жінок і дітей.

— Ходімо до княгині всі… на поклон. Нехай не дасть загинути нам із чадами від стріл печенізьких. Дозволить за стінами града сховатися… — долинало з іншого боку.

— Відсидитесь у граді, сподівайтесь! — докидали інші.— Орда оточить град, що й миша не прошмигне. Довго втримаємось… З голоду попухнемо. Треба, щоб бояри і купці свої кліті відчинили для усього люду. А не захочуть, то змусити…

— Змусити!.. Змусити!.. — луною прокотилось між яругами київського берега, між хижами і застрягло в глинищах, де зараз стриміли заступи гончарів та відмахувались куцими хвостами конячки, впряжені у візки. Цей крик докотився і до торговища біля Перунового требища. Хоч тут ніхто не знав, кого стосується «змусити», але були в цьому заклику оті розкутість та відчайдушність, які зривають з місця й кидають люд. Зрони хтось слова, щоб у річку стрибали — то й падатимуть у бистрінь течії.

Люд київський, роботящий і сумирний, не дуже охочий зчиняти бучу. Йому більше до серця горшки ліпити, різну кузнь кувати, звіра полювати чи сіно косити. Та вже якщо закипить у тих гончарів чи ковалів гнів, то обпалить не один боярський терем, спопелить не один сувій заморського сукна з купецької валки. І ніхто не дізнається, від чого спалахнув той вогонь: від сонячних променів, від полум’я біля Перунового требища чи від розпачливого голосіння жони бідаря, яка вибіжить на вулицю і проситиме милосердя у богів, у неба, бо ж забирають їх усіх у роби. Забирають серед ясного дня, бо нічим відкупитись, нічим позику сплатити — господар занедужав і жодної куниці не вполював, жодної риби не впіймав, жодного горшка не виліпив. А боярські слуги вже тягнуть жону за довгі коси, сирцем руки в’яжуть. Буває, що мовчки дивляться на це сусіди та перехожі. Тільки очі долу опускають та скрушно головами хитають. Що ж, буває. Тоді пусткою лишається хижа, заростає бур’яном і нічні птахи оселяються на горищі. І від кожного помаху їхніх крил осипається труха з покрівлі.

Що ж, буває. Люду внизу, під Горою, живе без ліку, хиж тулиться під кручами і в яругах безліч. Хтось із князем у похід пішов і там загинув, когось річка забрала, котрогось тур на роги підняв чи варяги на чужину завезли…

Хто за ними побиватиметься, крім жони та дітей? Для князів та бояр робів вистачить.

Та буває й по-іншому, коли прокльони і голосіння скривдженої гострою стрілою вжалять серце якогось відчайдуха, і він, зібравши ватагу, стане на її захист. О, тоді тріщать дубові ворота боярської садиби, розбиваються кліті, що пахнуть медовим духом, і язики полум’я жадібно облизують сухе дерево стін. Поки захеканий боярин доб’ється до княгині, впаде до її ніг, благаючи оборони від смердів, а та пошле своїх гриднів, на місці боярської садиби чадять лише головешки та обсмалені кури кудкудакають.

Отож і зараз, коли хтось докинув, що низовий люд наміряється розбивати боярські кліті, натовп з торговища тож посунув до хижі коваля Дея. Товпилися на вулиці, зчинивши галас і вимагаючи не баритись. Нехай тільки вкаже, на кого з бояр мусять іти. Тоді Дей, кивнувши й Роськові, вийшов з хижі…

— Тихше, тихше, не галасуйте, — втихомирював найбільш палких. — Якщо так сверблять руки, то скоро матимете об що їх почухати — печеніги йдуть на Київ! — гукнув ще, уже дужче. — Чули всі? Орда хоче спалити нас!

Ця страшна вість змусила всіх замовкнути. Ще ніколи кочові люди не заходили так далеко, ще ніколи їхні коні не іржали під стінами стольного града. Видно, велику силу зібрав хан Куря, коли наважився рушити походом на руські землі.

— То що ж нам діяти? — вихопився хтось із натовпу. І в голосі були сподівання й тривога.

— До княгині підемо, щоб дозволила подільським людям на Горі від лиха сховатись. А ще нехай нам дає мечі, станемо разом з її дружиною на заборолах супроти ворога. Згода?

— Згод-а-а-а! Згода-а-а! Треба до княгині йти! — заклекотіло в натовпі.— Ми теж візьмемо мечі! За землю Руську…

— Підемо ми ось, — Дей поклав руку на плече Роськові й кивнув на Бігуна. — А ви йдіть до своїх родів, нехай жінки збирають готовизну, та більше, бо ніхто не знає, скільки сидітимемо на Горі в облозі печенізькій… Ковалі!

— Ми тут! — виступили наперед його родовичі.

— Куйте й гартуйте мечі, та вигострюйте їх, щоб жодна печенізька кольчуга не витримала, навіть ханська, — пожартував їхній старійшина. — Теслі!

— Слухаємо тебе, Дей! — озвалися ті.

— Зрубуйте дерева й тешіть колоди. Поставимо окіллям, щоб коні нападників на них напоролися…

— Кожум’яки і дубильники!

— Ми готові! — Кремезні силачі збилися в гурт, загомоніли: — Багато шкур ми вичинили, усі віддамо.

— Міцні калантарі з них будуть.

— Жодна печенізька стріла не проб’є.

— Ото й гаразд, — похвалив їх Дей, потер чоло, — наче про все погомоніли. Тоді ми пішли до княгині…

Уже й рушив, а потім обернувся до киян, примружив око:

— Що хочу про боярські кліті слово вам сказати. Треба буде, то відчиняться вони для нас. Княгиня звелить боярам. Не дасть нам усім з голоду загибіти.

Повернувся й повів за собою Роська та Бігуна. Натовп постояв, потім рушив за ними. Тільки ті, кому він дав наказ, понесли по хижах низових людей тривогу.

День наливався світлом,