Василь Сліпачук - Родовичі

града!..» — Гнів з, такою силою сплеснув у грудях молодого воїна, що він забув про обережність і про страшну силу купцевого наглядача.

— Куди ти мене завів? Княжий град ондечки!.. — Він, випнувши груди, стиснувши кулаки, пішов на Топтуна.

Не бачив очей свого супротивника, темінь виїла їх, заливши холодом, який плеснув на Роська безжальним струменем. Розсовуючи його плечима, віддмухуючись від крижаних голок гарячим диханням, наближався огнищанин до Топтуна. Той, широко розставивши руки, підминаючи ногами траву, рушив йому назустріч…

Вони вже майже зійшлися впритул, коли несподівано позаду почулося:

— Не смій! Не зачіпай його!

Росько обернувся на той голос, і в цей час брила криги впала на нього, розбилася на дрібні скалки, які вп’ялися в голову з дзвінким посвистом.

Опритомнів огнищанин уже пізнього ранку. Лежав у простій хижі. Не виказав ніякого здивування ні до сонячного світла, що широкою смугою падало на нього, мабуть, були відчинені двері, ні до людей, голоси яких чути було зовсім поруч. Не хотілося думати про все те, що сталося з ним учора. Вогні, річка, розлючений Крутій… Ось тільки брила криги… Звідки вона взялася серед літа і як потрапила до рук Топтуна? Ще й досі в голові дзвенять її скалки. Вони кружляють перед ним, засліплюють очі. Затуляє рукою очі, а гострі жала не зникають, поколюють, аж голова йде обертом.

Хтось нахиляється над ним, відводить його руку з обличчя:

— Оклигав трохи… Нічого, нічого… все буде гаразд…

Росько розплющує очі і бачить над собою знайоме обличчя: кошлаті брови, сива чуприна. Вдихає такий знайомий запах вогню і заліза.

— Дядьку Родь, це ви? — схопив за руку. — Ви живі? Я так і знав… — радісно засміявся. Поривався підвестися.

Та чоловік придержав його, похитав головою:

— То тобі, уноте, спросоння привиділось… Не так мене зовуть. Деєм кличуть. Оце моя кузня. Принесли тебе сюди непритомного. Той клятий Топтун…

— Це я відбив, я!.. — Невеличка постать мигнула серед сонячних променів і застигла посередині хижі.

«Та це ж Бігун! Так ось чий голос я чув уночі!»

— Я порятував цього хлопця. — Бігун гордовито пройшовся по кузні.

А далі заходився, уже, видно, не вперше, розповідати про те, як ішов назирці за Топтуном і оцим хлопчиною. І робив це так тихо, так обережно, що той купецький прихвостень навіть вухом не повів.

Бігун не міг устояти на місці, збуджено вимахував руками, пригинався і ледь не лягав на долівку, показуючи, як він вистежував, таївся. А потім кинувся на Топтуна, і хоч той тілом більший за нього, але не встояв на ногах і полетів сторчма в дерезу. Там його і зв’язав верейкою[42].

Він одверто хизувався умінням ступати безшелесно, не залишаючи ні сліду, ні запаху. А ноги має міцні, мов виковані з заліза…

Бігун пружно перестрибував через удавані ями в кузні, викликаючи схвальні вигуки людей, які юрмилися біля дверей, а за ним ганялися сонячні промені. Від цього мерехтіло в очах, і Росько знову затулився рукою. «Каже, що нікого в нього немає… Увесь світ його домівка. Піду з ним… Уклонюся низько за врятування і попрошу взяти і мене в ті світи. А вість? Перекажу княгині її, знайду Літану, заберу Білогривого… Але ж куди ми підемо, якщо печеніги кругом із степів сюди йдуть? Ні, спочатку нехай збере княгиня рать, проженемо їх, а потім можна йти далі від цих Крутіїв, Топтунів та Воротилів. Якби ж знати, де така земля є…

А Білогривого залишу, віддам цьому ковалеві, в кузні якого так тепло й гарно. Навіть дим зовсім не їдкий. Як він сказав його кличуть? Десь я вже ніби чув це ім’я… Серед бродників ніхто його не мовив. Дід Буркун? Ні, це вже було потім, коли, я вийшов з лісу… Застава… побиті дружинники…»

— Знаю… Я знаю вас, дядьку Дей! — вигукнув Росько.

Завмер на місці Бігун, урвавши свою скоромовку, стих гомін. І коли коваль нахилився над Роськом, той схопив його за руку:

— Я вість несу… з орди утік, печеніги наздогнали, вбили дядька Родя… А я оце прийшов… — аж схлипнув.

Коваль, не розуміючи його схвильованості, хитнув головою скрушно:

— Натерпівся ти, уноте… А про орду ми вже знаємо. Бігун усе розповів, та й ти всю ніч марив, воював зі степовиками, стріли пускав, ще й по-їхньому щось мовив… Та ти не побивайся так, — заспокійливо додав: — У моїй хижі з тобою нічого лихого не станеться. Тобі треба підхарчуватись, зараз я гукну, — хотів вивільнити руку, але Росько не відпускав і усе повторював:

— Я вість несу… я вість несу… Лиха вона і для твого роду…

Коваль пильно подивився на нього, і усміх зник з його очей:

— Мій рід увесь тут, ми слухаємо тебе, віснику…

— На тому березі я йшов степом, сонце перейшло вже все небо… Я поспішав, майже біг підтюпцем. Спочатку я почув запах диму, а потім побачив людей… Вони лежали всі на високому пагорбі. Стріли стриміли в їхніх тілах. Мені здавалося, що це очерет проріс на сухій землі.

Тільки на одного з тих людей я надибав далі, він повз до річки, але духи смерті йшли слідом за ним… Я бачив їх, бачив зблизька… — затнувся, широко розплющеними очима втупився кудись за двері, де за сонячною світлою стіною переливалась і жила річка, а далі за нею той степ. Під його безтямним поглядом люди розступилися, а він витягував шию і напружував тіло, мовби вже наближався до того страшного місця: — Вони всі були у білому, якісь хисткі й розпливчасті… То пласталися мов туман біля самісінької землі, то рвалися вгору і там полоскотіли під вітром, наче напнуте вітрило… Скажіть, хіба духи смерті за кожним ходять, зазирають у вічі кожній людині?

— Ти забув про того дружинника, — суворо нагадав коваль. — Хто він і чому загинув?

Росько швидко глянув на