Василь Сліпачук - Родовичі

непереливки буде, — якомога загадковіше відповів Росько, ще й до вуст палець приклав, ніби остерігаючись виказати зайве.

Крутієві ж не сиділося. Поторгав стіл, забрязкотіли миски, чаші. Відійшов трохи і одразу ж сховався у темному закутку, чимось грюкнув, аж у хлопця похололо в грудях. Потім щось там забурмотів, наче шептався з нічними духами. Аж ось з’явився, лихим вогнем очиць обпалив хлопця.

— То, кажеш, люди прийдуть?.. А які люди, чи не степовики? Чи не орду сюди ведеш, шлях їй показуєш, га? Ось дам знати княжим людям, візьмуть вони тебе і запитають…

— А я сам до них піду, — Росько теж підвівся. — Мені нічого боятись, я правдиву вість несу. А хто лжі твоїй повірить, то нехай на той берег перескочить, там руська застава побита лежить печенізькими стрілами. Піду до княгині, сам усе розповім, Ще й нагороду дасть, усі так мені казали. Уклонюся низько, попрошу — нехай вернуть усе, що забрали. І коня теж…

На обличчі Крутія знову з’явилась улеслива посмішка:

— Тепер бачу, що правду мовиш. Але навіщо тобі самому до княжого града на Гору йти? Ти зовсім кволий, ще десь заблукаєш. Та й сторожа вночі не пустить. Я сам схожу, мене там знають. А ти спочинь, я ось тобі кожуха під боки підмощу… — нахилився під стіл.

— Ні, ні, я не буду лягати! — крикнув молодий огнищанин, підозрюючи в кожному слові й рухові купця лихі наміри. Додав твердо: — Піду! Не затримуй мене силою! Я в княжий град вість несу! Княгиня огнівається…

— Що ж, вольному воля, — витиснув знехотя з себе Крутій.

І Росько, почувши ці слова, аж здригнувся. Здалося, що не купець їх вимовив, а Буркун. Навіть озирнувся на всі боки, мовби й справді сподіваючись узріти його білу постать з луком за плечима. «Тоді б цей купець не посмів нахвалятися, забився б у темний куток. Але чому одні й ті ж слова так по-різному звучать? Дивно якось… Дід мовив про волю, який звіра і птаха дарма не зобидить. І цей теж губами це слово теребить, а сам пантрує, щоб когось волі позбавити. Як же це так?»

Купець, гадаючи, що огнищанин вагається, знову взявся за своє:

— Не ходи, хлопче!.. Покладись на мене. Я все княгині переповім.

Та Росько, мовби й справді набравшись сили і впевненості від самої тільки згадки про діда Буркуна, заперечливо похитав головою:

— Ні, я сам… Випусти мене…

Купець ледь не спопеляв його поглядом, але скорився:

— Гаразд, не триматиму. Зараз провідника гукну, — прочинив важкі двері. Назустріч йому кинувся Топтун. Купець голосно до нього: — Проведеш нашого гостя на Гору, сторожі скажеш, що вість важливу несе!.. — І стиха на вухо, майже не розтуляючи губів: — Та веди через глинища. Там і вдень в’язи скрутиш, а зараз ніч. Десь звалиться в урвище чи яму, гончарі їх там глибочезних надовбали… А як ні, то сам допоможи йому туди впасти. Тільки щоб і не писнув. Второпав? — І вів далі, уже не стримуючи голосу: — А за це одержиш від мене братеницю[40] велику, в хозарській землі зроблену, золотом оздоблену…

Топтун стис великі кулаки, виразно покрутив ними перед собою.

Оце перешіптування, а найбільше незрозуміла щедрість купця видалися огнищанинові підозрілими. «Мені б тільки з цієї задушливої хижі вибратись, а то мов у порубі. А там я раду собі дам…» — заспокоїв себе.

Топтун не дав йому роздивитись, заступив собою півсвіту, міцно взяв за рукав сорочки і з похмурою загрозою звелів:

— Ходи за мною. І не патякай багато, а то я швидко втихомирю!

— А ти сорочку не шматуй. І не сип погрозами, не з лякливих, я ось… — Росько навмисне говорив голосно, сподіваючись, що хтось почує їхнє сперечання і нагодиться. Та закінчити не встиг свого обурення, бо Топтун так турнув його, що заледве язика не проковтнув. Зопалу намірився було відповісти тим же, але побачив майже під носом величезні кулаки купецького наглядача і постерігся. Зрозумів, що той тільки цього й чекає.

Зупинилися в якомусь закапелку між напівзруйнованими коморами, стежили один за одним, і очі в кожного палахкотіли ненавистю. Росько повів поглядом в один бік, у другий — хоч в око стрель. Вирватись із цупких лаписьк Топтуна і гайнути? Але куди, ще в яму звалишся чи на кілок втрапиш? Треба вичекати…

І Роська вдавано покірно поплентався за своїм провідником.

Ніч. Ні місяця, ні зірок. Суцільна непроникна стіна, яка весь час відсувається і яку не можна розвести руками чи роздмухати подихом. Здається, що темінню просякло все навкруги: хижі, дерева, сама земля

і круча, обриси якої пробиваються навіть крізь чорноту ночі.

Росько вдивляється і дивне відчуття несправдешності, що коїться з ним, що відбуваються цієї ночі, охоплює його. Там, угорі, пливуть світлі цятки. І полощеться над ними небо. Він не стримується і вигукує:

— Що то за вогні? Глянь, вони рухаються, ніби по небу…

Топтун зупиняється, дивиться теж на кручу і зневажливо гмикає:

— І чого б я ото репетував? Ніколи не бачив? Та це ж сторожа з похіднями[41] княжий град обходить, лиходіїв відгонить, щоб зло не вчинили.

«А сам ти не лиходій зі своїм Крутієм? Ледве вирвався од вас… — мало не спорснуло з Роськового язика. — Та нехай, ось потраплю до княгині, вона вам вигадає кару… А потім знайду коваля Дея, батька того дружинника…»

Безмовна, давка тиша. Вона ніби вигубила все навколо, залишились вони тільки удвох. Топтун веде огнищанина звивистими стежками, які то скочуються донизу, то видираються на крутосхили.

Росько весь час озирався, шукаючи світлі цятки. Довго не міг натрапити на них поглядом, а коли з’явилися, закляк на місці. Вогні були далеко, а вони з Топтуном чомусь опинилися до них спинами. «Він мене веде зовсім не до княжого