Василь Сліпачук - Родовичі

Куди ж вона поділась? І як світло навкруг… І як чисто, неба зовсім не видно… Сонця теж… А де ж воно? Якісь вогненні смуги з усіх боків вгору тягнуться. Мов сліпучі струмені води. Це сонце народжується. Бо ж земля без сонця не може бути. Тільки не проґавити б ту мить, треба дивитись…»

Росько напружує вір, але на очі щось тисне, і вони наливаються болем. А тут ще й дим густий звідкись валує, заступає світло. Огнищанин жахається: «Як же тепер я знайду землю? Мені ж ні на що обіпертись». Раптом дерево перед ним з’явилось, безлисте і мокре. Тягнеться до нього Росько, хоче вхопити і розплющує очі.

Над ним стеля низька, задимлена, по ній миготять тільки тьмяні відблиски світильника. Росько не бачить його, мов десь з-під землі пробиваються смуги світла, червоного й тремтливого. Воно то спалахувало яскравіше, то кудись западало, і хижу враз заливала важка темінь. Щось було в цьому тривожне й загрозливе. Хлопець силкується підвестися, бо, розпростертий на цій твердій, вичовганій до блиску лаві, почувається беззахисним і немічним, нездатним навіть голос подати. Але проти кого боронитись?

І відразу ж відчув на собі чийсь пильний погляд. Тепер уже розрізняє велику нерухому тінь, що притисла долівку, упіймав стримуване дихання. Так ось чого його весь час не полишало відчуття тривоги! Тут хтось причаївся. Треба його знайти, хоч поглядом випитати, що йому треба, чому не озивається. Нарешті Росько сідає, його хилить уперед, але він тримається за лаву. Підводить голову і бачить перед собою чоловіка, який наліг важким тілом на стіл і незмигно дивиться на нього. «Та це ж Крутій!» — аж сахається огнищанин і відкидається назад, тулиться спиною до стіни. Йому хочеться знову заплющити очі й поринути в небуття, де його, підхопила б річка, закрутила течія. Нехай краще водяні духи чіпляються і виснуть на ногах, ніж зустрітися з цим купцем. Може, зв’язав його? Але ж ні, ось руками можна ворушити, ногами переступати. Тільки якісь вони неслухняні, мов не свої. «Яким побитом я тут опинився? Хто мене сюди приволік?» — Росько згадує, не помічаючи, що шепоче:

— Річка, слизький стовбур дерева… вогні на березі… Потім кудись вони поділися і пітьма огорнула… Довго так було… довго… Душа виривалася з мене, але нікуди їй було, кругом Вода…

Шепіт його то уривається, то дужчає і ледь не переходить у крик. Крутій, прислухаючись до його мови, випростувався, підставляючи бородате обличчя під світло. Широко розкрив рота, наче збирався зареготати, кущики брів поповзли вгору, і він гарикнув:

— Ти… ти, послухай!.. Зачекай! Що ти там белькочеш? Боги відібрали в тебе розум…

Росько вмовк. Важко дихав. Безтямним поглядом обвів хижу, натрапив на миски і вже не міг одірватись від них. Ще стримувався, але рука мимоволі тягнулася до коржа, що лежав скраю.

Крутій помітив голодний зблиск його очей, глипнув кілька разів на миски і на огнищанина, ніби ніяк не міг второпати, чого той тягнеться худою рукою до столу. Про щось розмірковував, хитнув раз-другий кудлатою головою, а потім глузлива посмішка викривила губи, і він присунув миску ближче до огнищанина.

Росько їв, низько нахилившись над столом, забувши і про цього купця, від якого стільки натерпівся, і про вість, яка гнала його через степи й ліси, кинула в річку, привела в цю напівтемну хижу. Тільки кілька разів глипнув гостро на купця, ніби застерігаючи від того, щоб не спробував відібрати.

Купець під цими поглядами спохмурнів, поклав руки на стіл перед собою, стиснув у кулаки. Вираз нетерпіння все частіше з’являвся на його обличчі. Нарешті не витримав:

— Чи не досить, уноте? Так ти всі мої харчі переведеш…

Молодий огнищанин з жалем відсунув миску, відкинувся назад, притулившись до стіни. Уже трохи оговтався, але його хилило на сон, і він ледве стримувався, щоб не склепити очі. Хотів заперечити Крутію, сказати, що він уже не унот, а молодий воїн і побував у січі з печенігами, та лише ковзнув по ньому збайдужілим поглядом.

Зненацька купець, стіл, миски на ньому крутнулися перед ним і кудись зникли. Широка лава, тверда й прохолодна, мов кінь скакнула під ним, потягнула за собою. Та це тривало лише мить, бо Росько жахнувся і розплющив очі, поглядом знайшов купця. Полегшено зітхнув, той сидів за столом: «Хоча б не розморило мене… Треба пильнувати, а то зв’яже сонного. Еге ж, він мене і при пам’яті зв’яже, ще й своїх посіпак гукне… А в мене під рукою нічого нема…» І ще подумав уже вкотре про те, що в найскрутніші хвилини опиняється беззахисний перед загрозою. «Боронитимусь… нігтями балухи йому видряпаю… Бучу зчиню, хтось, може, почує… Але ж і глухо навкруг, жоден звук не проб’ється… Тільки не виказати б страху». І Росько змусив себе сісти рівніше, ще й з якимсь зухвальством втупився на Крутія. Той мугикнув і запитав:

— Чого ти? Бачу, тримаєш супроти мене лихі думки. Гадаєш, що то я тебе в лісі залишив, еге ж? — притишив голос, нахилився нижче над столом, аж борода вмочилася в миску. — Топтун мене намовив. Мовляв, невідомий і підозрілий цей огнищанин, так він тебе кличе. Та ще й з бродниками водиться. Підіслали ті, щоб вивідати про наші товари. Богами клянусь, моєї вини немає…

Говорив, але очі відводив убік, твердими пальцями взяв коржа і заходився кришити, набрав повну жменю і кинув до рота. Кришки розсипались по бороді, і купець став трусити нею, мов віником.

Росько розвів руками:

— Навіщо про це гомоніти… я ж прийшов…

— Швидко бігаєш, — підхопив Крутій. — Я оце тільки з валкою до берега пристав, ще й на вози товар не переклав, а ти вже й з’явився… Може, коня десь роздобув?

— Добрі люди вивели з тих лісів, — з притиском відмовив молодий огнищанин. — Коротшу путь вказали. А про мого коня ти краще за мене відаєш, де він і хто його забрав.

— Люди вивели? З якими людьми ти спізнався? — стривожено підвівся з-за столу купець. — Кажи! Чому ж вони тебе без помочі в річці серед ночі кинули?

— Прийдуть вони, ще прийдуть, тоді декому