Василь Сліпачук - Родовичі

в’юном Бігун. Невідомо, чого він крутився на пристані, бо плату з купця за те, що провів його валку через степи і ліси, уже одержав і міг би податися в будь-який бік. Але щось його утримувало біля купецьких возів, може, шкода було розлучатися з погоничами, чи не мав де заночувати і перечікував до ранку, але зараз з’явився перед Топтуном, невеличкий, меткий і якийсь наїжачений. Топтун дивився на нього згори вниз, здивований і розгублений.

Бігун підступив до нього, сухеньким кулачком тицьнув під бік: — Ти навіщо, купецький прихвостню, збиваєш їх з пантелику? Бач, що вигадав: водяник заманює… Там людина потопає, на поміч кличе. Мабуть, щось погнало її через річку такої пори… Може, вість якусь несе? Не слухайте його, кияни, цього череваня! Він, щоб догодити купцеві, батька рідного втопить у цій річці. Гайда!.. — І перший легко стрибнув з пристані вниз, де на воді погойдувались човни. За ним метнулося двоє молодих носіїв. Миттю одв’язали вузьку довбанку і дужо змахнули веслами. Бігун тільки встиг гукнути:

— Дайте чимось присвітити! — І хтось кинув йому смолоскип.

Молоді носії погнали човен у ніч. З-під весел виприскували бризки, зблискували у полум’ї смолоскипа, і здавалося, що й справді хтось причаївся під водою і розлючено відпльовується. Бігун, звісившись із човна й далеко відставивши руку, водив смолоскипом, з якого падали блискучі краплі, з шипінням дзьобаючи річку.

— Правуй на ліву руку більше! Ось, чуєте, знову кричить… Веселіше, хлопці, веселіше! — гукав Бігун, а вітер збивав його голос і лише уривки слів долітали до веслярів. Ті губилися і гребли врізнобій. Довбанка кружляла на місці, з усіх боків на неї наскакували хвилі. Тоді їхній керманич обертав до них маленьке зморшкувате обличчя, з болем і ніби образою звертався до них, затинаючись:

— Та куди ж ви правуєте, хлопці? Ех, ви!.. Він же отамечки десь кричить… Я його добре чую. Піддайте трошки, та тільки разом, улад. — Перекинув смолоскипа в другу руку, ще далі звісився за борт і радісно скрикнув:

— Та ось він! Зараз я його… ще трошки… Гребіть! — гукнув дужче:

— Тримайся, добрий чоловіче, тримайся!..

Керманич жбурнув смолоскип на днище човна, один з гребців підхопив його і став присвічувати. Бігун нахилився, напружуючись усім своїм маленьким тілом, перевалив Роська через борт, і той важко впав на дно човна горілиць, підвернувши одну руку під себе.

Бігун випростав її, нахилився над хлопцем, припав вухом до грудей:

— Живий… тільки води наковтався, аж булькотить увесь… Ану ж присвіти нижче, — звелів гребцеві. Оглянув змарніле обличчя хлопця, усього його. Наче щось знайоме видалося в ньому, але тільки скрушно мовив:

— Який же він виснажений… І як тільки наважився перебиратись вночі через річку, вітер зірвався… Видно, підганяла його неабияка справа… Га, хлопці?

Та, веслярі нічого на це не відповіли, а лише вертіли на всі боки головами. Нарешті один з них стривожено сказав:

— Треба швидше повертатись, а то туману нагонить. Водяник гнівається, що ми цього хлопця вирятували, не дали йому. Ану, хутчіш!.. — підганяв свого товариша.

Течія знесла їх далеченько, і тому назад вони довго пливли попід берегом, натикаючись на корчі і пробиваючись крізь струхнявілий хмиз, якого щовесни наносило з круч. На причалі, не бачачи їх, кричали підбадьорливо. А потім враз змовкли голоси. Мабуть, носії й погоничі вирішили, що справдились Топтунові слова і їх забрав водяник. Ондечки туману якого наслав, аж ніч білою стала.

І коли човен зненацька випірнув біля самої пристані, натовп зраділо загудів. Збилися тісною купою навколо врятованого, роздивлялися бліде обличчя, пошерхлі губи, дослухалися до хрипкого дихання.

— Гляньте, він же ще унот, літ мав небагато…

— А відчайдуха… — докинув хтось.

— Відчайдуха-то відчайдуха, але яка нетерплячка погнала його через річку оце зараз?.. — замислено промовив Бігун. Слова його прозвучали так тихо, а сам він, маленький і непоказний, загубився серед кремезних носіїв, що ніхто і не почув.

Один з гребців широкою долонею підтримував голову порятованого, а другою розплутував мокрі пасма волосся, що прилипли до щоки. Враз відсмикнув руку, глянув перелякано, а потім гукнув:

— Гей, люди! Поки ми його тут роздивляємось, він же зовсім задубіє. До нього торкнутись не можна, холодний, як крига…

— Треба до вогнища, до вогнища… — загомоніли всі разом, заметушилися. — Та вкутати чимось… Кожуха давайте!

— Стійте! — перебив цей гамір дужий голос, і Крутій, розсовуючи плечима людей, пробивався до порятованого. За ним, покивуючи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці, дибав Топтун.

Купець важкою брилою, заступаючи його від усіх, навис над порятованим.

— Топтуне, присвіти! — звелів.

Одного швидкого погляду йому було досить, щоб упізнати молодого огнищанина. Рвучко випростався, обвів поглядом своїх погоничів, носіїв, підозріло втупився в обличчя Бігуна: «А цей чого тут огинається? Упізнав чи ні? Щось треба зробити, але що? І як цей хлопець добився без коня в таку далеч? Пропав тепер Білогривий… Варяги добрячу ціну за нього дали б». Повернувся до Топтуна:

— Скажи, нехай до хижі, де я зупинився, несуть цього втопленика, — улесливо посміхнувся, надав голосові стурбованості: — Чого він буде просто неба коцюбнути? У мене тепло, харчів удосталь, одежину сяку-таку знайду, а то на ньому одне дрантя. Я його сам до тями приведу. Несіть!

Рушив попереду, впевнений, що його послухаються, Гребці, які врятували Роська, дужими руками підхопили його легке тіло, подалися за купцем. Довго плутали темними звивистими вуличками, аж поки добралися до його хижі. Занесли, поклали на широку лаву, мовчки вклонилися купцеві і вийшли.

Крутій умостився за грубезним дубовим столом, заставленим мисками з їжею, підпер обома руками голову і завмер, не зводячи погляду з огнищанина. А той тільки стогнав і час від часу зводив над собою руку і немічно змахував нею, наче гріб чи відштовхував когось.

Йому й справді здавалося, що його несе стрімка течія. Туга нестримна сила тримала його так цупко, що не мав сили ворухнутись, чув жебоніння води, але не бачив її. «То як же я пливу? Хіба може бути річка без води?