Галина Василівна Москалець - Діти

Їй не вистачало повітря, хоч вікно було розчинене навстіж. Вона тремтіла. Цокочучи зубами, випила заспокійливі таблетки і, лігши горілиць, заплющила очі… Тільки б пережити цю ніч… Почувши знайомий голос, вона швиденько підхопилась і сіла.

Ввійшов чоловік у білій тенісці, що різко виділялась на його засмаглому тілі.

— Все! — сказав він весело. — Дістав квитки! Правда, дав на лапу, щоб не стояти в черзі, але все о’кей! Крайній вагон, нижні полички. Ну давай, збирайся! Підемо в ресторан. Я голодний, як дідько.

Жінка радісно вхопилась за цю пропозицію.

— Підемо, підемо! Мені щось сумно. А там музика, вино…

— Ти мене навіть не похвалила…

— Я тебе, люблю, — сказала жінка. — Ходімо швидше, бо я збожеволію в цій дірі!

Вона підвелась і стала застібати ремінці на босоніжках.

— Що з тобою! Ти що, в халаті думаєш іти до ресторану? — здивувався чоловік.

— Я забула! — засміялась вона і побігла до шафи по вбрання. — Ох, і нап’юсь я сьогодні!

Їй так було добре з цим чоловіком, сильним, надійним, настирливим, якому всюди щастило і який в такому дусі міг виховати її сина: зубами виривати в долі кращі шматки.

— Дивись мені! — пригрозив він їй пальцем. — Я не хочу за тебе червоніти.

Вона знову засміялась. А потім вони сиділи в ресторані: їли, пили, танцювали. Обоє молоді, вродливі, гарно вдягнені, вони привертали увагу, і з обличчя чоловіка не зникала вдоволена усмішка. Він голосно говорив про різні вишукані речі: кіно, музику, живопис, і жінка з ним у всьому погоджувалась. Він був її богом, її повелителем. І це рабство після стількох років самотності тішило її, як дитину.

Вночі вона відчувала на своєму плечі його важку теплу руку, і їй хотілось плакати від того, що це їхні останні дні серед незнайомих людей і завтра все буде інакше. Вона тихенько заплакала, щоб він не почув. Скрутившись клубочком, жінка відчувала себе беззахисною, як у дитинстві, коли маленькою купалась в річці і старші її відштовхували, гонили або — ще гірше — не звертали на неї уваги. Дівчинка, зовсім синя від холоду, сиділа на березі річки, і з мокрого волосся на шию стікали холодні краплі води, а коліна боляче колов пісок…

Розділ XIX,
прочитавши який, читач більше не матиме сумніву щодо добрих намірів автора написати саме казку, а не щось інше

І лис прибіг. Власне, це був зовсім непоганий лис, які б не ходили плітки про лисячу хитрість і підступність. Прибіг і то не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить хоробро.

— Не плач, — сказав лис. — А то і я заплачу. В мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я тобі покажу свою картину.

— Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Одведи мене додому!

— Бідненький, — співчутливо сказала лисичка. — До мами хочеш?

Лялечка ще гірше заплакав.

— Ну що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — А я так хотів показати тобі картину.

— Нічого, він ще до нас прийде. Правда? — лагідно заглянула в очі хлопцеві лисичка.

— Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Досить з мене! Сам покликав, а тоді кинув ради цієї!..

Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.

— Ми більше не будемо!

— Ведіть мене додому, — наказав Лялечка. — І то швидко! Бачите, в мене є рушниця!

— Вона іграшкова, — сказав лис.

— Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.

— Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.

— Ану вщипни мене!

— Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.

— Кусай, тільки щоб не боліло дуже!

Лис вкусив легенько Лялечку за палець.

— Справді, не снишся! Ну, добре, ведіть мене. Я спати хочу!

— Ходімо, — зітхнув лис.

І вони пішли стежкою. Попереду Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.

— Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.