Галина Василівна Москалець - Діти

Ми не боїмося браконьєра, Бомби атомної теж!

А лис лукаво підморгував і співав тонким голоском:

— Ми не боїмося браконьєра!

І все було б добре, якби Мацько не помітив серед танцюючих юну лисичку і не кинувся до неї.

— Куди ти? — перелякано крикнув Лялечка. Та лис уже зник, і коло закружляло ще швидше. «Тигр» вхопив Лялечку за руку. Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний художник забув про нього.

— Де це ти такий костюм собі видряпав? — спитав Лялечку «тигр». — Навіть не вгадаю, що ти за звір.

— Я лис, — відповів навчений хлопець. — Тобто я людина, тобто тільки вдаю з себе людину, а насправді я лис. Але я теж не вгадаю, що ти за звір.

— А я вовк, переодягнений в тигра.

— Вовк? — злякався Лялечка. — Скажи, а вовки не їдять лисів?

— Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки костюм на себе натягнув людський, а ще й по-людському говориш. Де ти раніше був? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але то нічого. Ми тебе ось замість Мілорда поставимо. Страшніше буде, а то всі щось занадто розвеселились. Ніякого страху не почувають… Нічого, завтра я їм покажу! Я, слава богу, не вегетаріанець! Ходімо, лисе!

— Я не хочу! — спробував опиратися лис, тобто Лялечка, але вовк потягнув його на середину до кабанця… — Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов…

Але тут у вовка раптом відвисла з жаху нижня щелепа, а кабанець випустив рушницю. Центр галявини був дуже освітлений.

— Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.

— Людина! Людина! — підхопили всі.

Світло раптово згасло, тільки тупіт і вереск лунали в темряві. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало так страшно, що й не сказати.

— Мамо, мамочко! — заплакав хлопчик. — Лисе, де ти?

Розділ XVIII,
передостанній

Жінка йшла берегом моря, і хвилі торкались її ніг. Увечері вода зберігала денне тепло, забираючи його від піску і повітря.

Пляж був майже порожній, і на обрії, де небо зустрічалось з морем, догоряла рожева смуга.

Жінка дивилась собі під ноги, коли раптом позад себе почула дзвінкий сміх, але не обернулась. Не звертаючи на неї уваги, берегом моря пробігло двоє: хлопець і дівчина, видно, що нетутешні, незасмаглі, трохи незграбні, страшенно юні. Вони бігли, тримаючись за руки, і довге волосся дівчини маялося на вітрі. Хлопець потягнув її за собою у воду, і сміх, як на такий пізній час, залунав непристойно голосно.

Жінка неквапливо вирвала ноги з теплих хвиль і побрела пляжем до свого одягу. Одягнувшись, вона спроквола пішла поміж кольорових грибків, і лице її не виражало нічого, крім байдужості.

Пляж був відгороджений од міста бетонним муром, попід яким стояло безліч лавочок. Люди сиділи на них і насолоджувались заходом сонця, що сідало просто в море.

Жінка підіймалась сходами нагору, щоб вийти в місто. Обабіч сходів тягнувся піщаний схил, порослий низькою травою. Жінка побачила сліпого, який вперто дерся схилом, допомагаючи собі палицею. Камінці сипались йому з-під ніг, і у їх сухому торохкотінні було щось моторошне, як і в постаті сліпого, що іноді падав на коліна, не втримавшись на крутому схилі.

Жінка зійшла зі сходів і, балансуючи по круглих камінцях, нерішуче наблизилась до сліпого.

— Я вам допоможу!

— Дякую, я сам, — глухо відказав сліпий. Він був зовсім молодий.

— Вибачте, — тихо сказала вона. Їй справді не треба було підходити. Жінка озирнулась, чи хтось за ними не спостерігає. Але ніхто навіть не повернув голови.

В кімнаті вона увімкнула світло і сіла біля столу. Було уже пізно, і її охопив неспокій. Жінка, слухаючи, як хазяйка важко човгає ногами в сусідній кімнаті, здригалась від кожного стуку.

— Чого мені так страшно? — дивувалась жінка. — Що це таке зі мною? Невже щось трапилось?