Давид Гроссман - З ким би побігати

подейкували діти, і Асаф теж переказував чутку, що була для нього порожніми словами. Потім хтось із сьомого класу пояснив, у чому фокус: туалетний папір підпалюють під фольгою, від жару героїн сплавляється в краплю, і цю краплю ганяють по фользі, вдихаючи димок.

Стіни в кімнаті були списані довгими рядками з величезних хитлявих літер. Кожен рядок було виведено іншим кольором. Асаф спитав, що там написано.

— Це? Оповідка. Пише один, що жити тут раніше. Вже мертвий.

Дінка, що весь цей час бігала надворі і щось там шукала, піднялася східцями. Сергій насторожено схопився за ніж, але, побачивши Дінку, всміхнувся.

— Собака, — сказав він, і в його голосі почулися теплі нотки. — У Росія був мені теж один.

Він знову ліг, дивлячись на Дінку широко розплющеними очима. Асаф не знав, як повести далі цю ледве жевріючу розмову.

— Що за книга? — показав він рукою на кинуту біля матраца книжку в м’якій обкладинці.

— Цей? Так, дракони, «Ді енд Ді»[46].

— Правда? — запалився Асаф. — Що, й російською є?

— Російською є все, — сказав хлопець, важко дихаючи. — Місце, де я приїхав, був музика, «Ді енд Ді»... як це івритом?

— Квуца?[47] — здогадавсь Асаф.

— Так... квуца. «Ді енд Ді»... — Очі його самі собою заплющились.

— Почекай, — сказав Асаф.

Хто ти, як сюди потрапив, як дійшов до життя такого, що їв останній тиждень, окрім «бамби», може, ти хворий, ти маєш геть недужий вигляд, де твої батько-мати, вони взагалі знають, де ти, чому вони не розшукують тебе, не звертають гори, щоб тебе знайти, що з тобою буде завтра, де ти будеш через місяць, якщо будеш взагалі...

— Я шукаю одну дівчину, — сказав він замість усього цього, слабко сподіваючись, що Дінка знала, навіщо привела його сюди. — Маленьку таку, з пишним чорним волоссям. Вона ходила з цією собакою.

Сергій повільно розплющив очі. Подивився на Асафа так, ніби вже забув про нього, звівся на ліктях, мружачись на квадрат світла, в якому сиділа Дінка. Асафу здалося, що його очі раптом набули більш розсудливого виразу. А потім він знову впав на матрац. Перестав рухатися. Мухи повзали в куточках його рота, збираючи крихти. Асаф розчаровано почекав кілька секунд. Крізь арочне вікно він побачив небесну блакить, обриси гори та кілька сосен. Повернувся до виходу.

Голос хлопця зупинив його у дверному отворі.

— Вона прийшла тут, — сказав Сергій, не розплющуючи очей, і Асаф раптом покрився весь сиротами. — Може, тому місяць? Може, два місяці? Не знаю. Вона шукає хтось. Може, хлопчик? Хлопець? Прийшла отак з фоткою. Знати, що таке фотка?

Асаф кивнув.

— Питає, чи знати. Може, друг її? Не знаю.

Асаф мовчки слухав. У нього пересохло в роті. У серці засвербів тупий біль.

— А тут був один, йому звуть Паганіні. — Хлопець говорив мов сонний. — Він грав скрипка. Грав, поки вибухнув газова в руках і кінчився гра.

Сергій надовго замовк. Асаф боявся, що він знову заснув. Але той заговорив, не розплющуючи очей:

— А він, Паганіні, бачив її хлопець грати гітара на тротуар.

— І Паганіні знав її... Її хлопця?

— Ні... не знають. Як? Але її хлопець грай дуже добре, дуже добре. Це Паганіні сама сказав.

Асаф знав, що ще не можна обмірковувати почуте. Треба тільки слухати і запам’ятовувати.

Хлопець трохи ожив, знову спробував випростатись, і це йому на якусь мить вдалося.

— І коли він грати, хлопець, є ще багато музикантів там. Дають концерти разом, як артист, так на вулиця. Як квуца. І всі маленькі, діти поки. Але це теж мафія. Не знаю. Балаган...

Він поступився слабкості і знову витягнувся, не припиняючи бурмотіти:

— Я пам’ятати її... — Голос його раз у раз уривався сонним сопінням. — Вона маленька... Не боятись нічого... сама прийти тут, кричить, вставай, вставай, дивись його фотка...

Він тихенько захропів. Асаф почекав ще кілька секунд. Обережно, майже навшпиньки, вийшов з будинку, все ще не дозволяючи собі відчувати і думати. «У неї є друг, це нормально. Вона його шукає. Очевидно, гасає містом і шукає його. Це цілком нормально. Це взагалі мене не обходить. Я повинен тільки повернути їй собаку».

— Ходімо, Дінко!

Але плечі Асафові раптом поникли, і будь-яке натхнення полишило його.

«Треба подзвонити Носорогу, — думав він, мляво плентаючись за Дінкою. — А то все стає аж надто заплутаним. І Сергій сказав про якусь мафію. Що за мафія, звідки це раптом мафія, я більше не можу длубатися в цьому сам, — думав Асаф. — Узагалі не треба було в це влізати».

Коли вони підійшли до низини, зарослої солодким кропом, Дінка зупинилась. І Асаф знову побачив, як це з