Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

снить, стоячи. Та ж коли б ще годину тому сама донька Астурія або сам святий єпископ Гідацій сказали йому, що почує такі слова з Аецієвих уст, гнівно назвав би їх брехунами або з жалем — шаленцями… Натомість Марцелліна зовсім не здивувало те, що казав приятель варварів і вихованець дикого Ругілли: хіба ж іще сім літ тому — під час довгих нічних розмов у затишку далматинської криївки — не відкрилися перед ним усі тайники думок великого вигнанця?!…

Меробад швидким кроком іде до статуї, під якою зупинився Аецій. Вже напевне знає, що ця ніч, проведена на Форумі Траяна, не може зостатися неувічненою в поезії… Подумки вже складає окремі частини твору, в якому, наче Мінерва з голови Юпітера, постане раптом із хаосу temporis barbarie чудова romanitas мужа, що його не лише при дворі Августи, але і у віллах галльських та іспанських землевласників не називали інакше, ніж semibarbarus — напівварваром… Йдучи, посміхається по-змовницьки і з іронічним розумінням: ось і великий Аецій проявляє майже таку саму слабкість, як молодий солдат-оратор, зупиняючись під власною статуєю, але воістину, хто ж краще від нього… Меробада… поета… зуміє зрозуміти й оцінити значення тла, відповідного для проголошення великих слів?!..

На Форумі Траяна було кілька статуй Аеція (жодна з них не буде такою щасливою, як статуя поета: усі змете невблаганний вихор часу). Меробад подумав, що патрикій зробив би найкраще, якби став під статуєю з року другого консулату: врочистий урядовий стрій та постава, — точно за взірцем статуй часів республіки та перших цезарів, — чудово підкреслили б раптово виявлену romanitas Аецієвої душі. «Зрештою, хай там як, у панегірику напишу, що стояв саме під тією статуєю», — вирішив поет. Але яким же було його здивування, коли при повному світлі місяця розпізнав, що статуя, під якою вони стоять, зовсім не була жодною зі статуй Аеція. Щодо цього не міг мати сумнівів: надто добре знав цю велику голову, орлиний ніс, трохи заокруглі, наче совині очі… Його охопила велика радість: чи ж є якийсь поет на всьому обширі імперії, який не віддав би усіх скарбів світу за те, щоб бути в цю мить на його місці?!… Швидко обернувся: Аецій не повинен знати, як Меробад виймає з одягу табличку та стилос. Меробад має чудову пам’ять, але це надто важливий момент, щоб він міг на неї покластися: адже не можна забути жодного слова!

— Глянь, Меробаде, — стилос поета ледве встигає за голосом Аеція, — глянь на оцей напис… «Reparatori rei publicae et parenti invictissimorum principum». Чи ж має гніватись на мене у потойбіччі велика душа мужа з Наїссусу за те, що я — хоча й не вздягнув за його прикладом вінця та багряниці, — забрав у цих його непереможних дітей те, що насправді є силою і владою? А, може, не лише гнівається, а й заздрить?… Воістину, має чого заздрити, — хіба ж не промовив, конаючи, найшляхетніший із римлян, що я rei publicae magna salus, а не тільки її reparator?!… Але я вірю, Марцелліне, що ми рівні… зовсім рівні, бо, хоч я не Август, то він не здобув стільки перемог… І не лише рівні, а й схожі один на одного…

Марно міркуєш, Мінерво, схожі у чім, — не вгадаєш.

Радше поета спитай, він тебе зразу навчить.

Меробад не сумнівається, що цей двовірш — вступ до другої частини нового панегірику, — покриє його новим блиском слави. Оцінює його у три статуї: одну в Кордубі, де він розпочинав науку, і два у Константинополі: на Форумі Аркадія та в Капітолії, у лекторії латинських граматиків. Але сам зовсім не дивується, що його Мінерва марно розмірковує, не відгадуючи, у чому схожі один на одного Аецій та Констанцій Август. «Радше я схожий на царя Аттілу», — думає і раптом зазнає невимовного почуття заздрості: бачить, як Аецій приязно бере під руку Марцелліна. Але поет швидко переміг у ньому ревнощі солдата, закоханого у свого очільника: нема часу… нема часу ні на що!… лише писати!… якомога швидше мережити табличку сотнями все дрібніших, все густіше стиснутих літер!

— Він зневажав варварські способи бою, а я староримський стрій, — Меробад уже стенографує на табличці слова Аеція, — але я по-своєму бив готів, з якими він не міг упоратись, а мене Констанцієвим способом побив Боніфацій. От ми і зрівнялися знову. Але я казав, що ми не лише рівні, а й схожі. Знаєш, чим схожі, Марцелліне?… Послухай: я правнук мезійського селянина, а Констанцій — дитя передмість іллірійського Наїссусу… ми обидва кров’ю і родом далекі від Роми, від Італії… А все-таки не знайдеш каменя на Forum Romanum, зачарований у якому дух старого Риму відрікся б від когось із нас двох, кажучи: «Ви чужі…» Бо ми римляни, як є римлянином ти — далматинець і Меробад — іспанець…. Бо всі ми римські громадяни, cives Romani… бо над своєю колискою чули тільки мову римлян… бо з дитинства нас охороняло і нами керувало римське право… А тепер розваж щось інше, друже… Ось Рома — володарка світу… Рома — столиця сили і справедливості… Ось римський мир — щастя і благословення для людства… Ось римський народ — король, суддя, оборонець і вчитель усіх народів… Хто ж, воістину, вже півстоліття обороняє від знищення Рому, римський мир і римський народ?… Чи, може, обороняються самі?… Так, — коли боронять їх Констанцій чи Аецій… Ось чим ми схожі, друже! Бо, коли нас немає, то що діється з силою Риму, на чиїй він тоді ласці?… Ти вже шарієшся, Марцелліне?… Почекай… послухай… хай пролунають над іменами старої Роми імена її оборонців — се істинна Imperium Uniwersum, та не Romanum, лиш Barbaricum, друже… От полічи: готи — Гайна, Сар і Сигісвульт… вандал — Стиліхон… франки — Арбогаст і Бавтон… алани — Ардабур і Аспар, і…

— І свеб Рицимер! — гукнув, не мігши стримати розгону попередньої думки та на бігу з’єднуючи її в нестямі (як йому гадалося) з тим, що раптом привернуло його погляд. Але одразу стримав розбуялу думку і вже іншим голосом скрикнув до молодого трибуна, — адже ж він зостався в Галлії:

— Що ти тут робиш, Рицимере?!

— Найславутніший мужу… Літорій…

Густо списана табличка вислизає з рук Меробада і розлітається на друзки, з тріском ударившись об гранітну плиту. Як не позбирає вже поет її розприснутих уламків, так ніколи не позбирає