Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

роки?… мажордом?… старший атріуму?… воротар?!… Валентиніан два роки щоночі спить із Євдоксією… Чого ж ти хочеш?…

— Хочу сина…

— Хіба ж мало твоїх синів терзають черева готок і бургундок?! — скрикнула розжалоблено. Хотіла ще додати, що це Бог покарав її безплідністю за те, що відреклася батьківської віри, але злякалася блюзнірства і сказала лише: — Маєш Карпіліона…

— Збагни ж мене, Пелагіє, — голос його звучав глухо, але, досі наказовий, був чулим і ласкавим. — Карпіліон за вихованням і звичаями гун, як Аттіла, до того ж, напівварвар з походження, гот… мішаної крові… А патрикій імперії хоче мати сина від римлянки… достойної римлянки… роду не гіршого, від Феодосієвого.

Не тямлячись од щастя та гордощів, Пелагія безмовно розчиняється у розкішному життєдайному любовному єднанні.

3

Над Форумом Траяна швидко пливе блідий місяць. Його раз-у-раз доганяють і жадібно поглинають темні гори хмар, — але ненадовго: от знову виринув і з подвійною швидкістю тікає від запеклої погоні, ронячи на білий мармур никле жовтувате світло. Перш ніж знову пожере його чорне черево осінньої ночі — комес Меробад устигне вдесяте, а, може, вдвадцяте прочитати вирізаний на мармурі напис, що сповнює його радістю й гордістю: «Inter arma litteris militabat et in Alpibus acuebat eloquiam». Цей напис, що оздоблює його власну статую, на довгі віки забезпечить незнищенність слави воїна-поета: коли ніхто вже не читатиме його віршів чи прози, коли його ім’я плутатимуть з іменами франкських королів, коли майже все, написане ним, загине, а вцілілі три-чотири панегірики та один релігійний вірш вганятимуть у смертельну нудьгу навіть знавців і любителів його епохи, — ця статуя з напівстертим написом усе ще стоятиме оддалік колони найкращого з імператорів, розповідаючи перехожим про того, який переплітав діла меча з творіннями слова, а проречистіть свою за часів війни з норійцями вигострював у альпійському повітрі.

Статуя стоїть уже четвертий рік, але Меробад, що, подібно до Аеція, впродовж цих років не був у Італії, бачить її лише втретє. А оскільки він поет і ще майже юнак, то патрикій імперії, який стоїть віддалік, здається, зовсім не має йому за зле, що забуває, кого супроводжує. Іспанець довго не може відірвати очей від напису, а коли врешті це чинить, то лише для того, аби перевести погляд — повен радісного здивування і майже недовіри, — на вирізане в мармурі обличчя. Хіба ж можливо, щоб він насправді був таким вродливим?… Не здогадувався про це. А, може, скульптор йому полестив?… Сам не знає, що думати… Бо якщо він такий насправді… якщо статуя справді більше знає про нього, ніж усі дзеркала, — то нічого турбуватися: донька Астурія, яку він давно вже кохає, напевне, не відмовиться за нього вийти… Яка шкода, що треба терпляче чекати цілих два роки, доки кохана розпочне свою сімнадцяту весну!…

Одразу ж поблизу стоїть статуя Петронія Максимуса. Але префект преторію, що разом із Аецієм вийшов з бібліотеки Ульпіанської Базиліки, де майже всю ніч проходило засідання цісарської ради, навіть оком не кинув на гордий напис «A proavis atavis que nobilitas», ні на вирізане з мармуру обличчя, над яким довго можна б роздумувати про лестощі як одну з головних підвалин мистецтва. Але Меробад, що у своїх панегіриках міг би знайти принаймні стільки ж матеріалу для роздумів на цю тему, вже навіть не думає про схожість своєї мармурової подоби на дійсність, яку ця подоба мала б відтворювати: проводжаючи очима Петронія Максимуса, засоромлений і злий на себе, роздратовано подумав: «Через вісімнадцять років я теж і оком не зиркну» та швидко відвернувся від статуї. Аецій з Максимусом наближалися до арки Траяна. Іспанець квапливо рушив за ними, але не смів заважати розмові патрикія з першим після нього достойником Заходу, — зоставився кроків на тридцять позаду, йдучи поруч з Марцелліном, разом з яким усю ніч чекав, коли закінчиться consistorium. Чекаючи, доки патрикій попрощається з Максимусом, розпочали тиху дружню розмову, — вже довгий час близько товаришували, хоча ніхто й ніколи не міг знайти у них жодної схожості чи жодної спільноти звичаїв і уподобань.

Під аркою Найкращого Траяна Аецій закінчив розмову з Петронієм і попрощався з ним приязним піднесенням руки, — коли ж лектика префекта швидко зникла у найчорнішому мороці останньої нічної години, Меробад і Марцеллін побачили, що патрикій зробив рукою рух, який не міг означати нічого іншого, крім запрошення підійти. Автор знаменитого вірша «Pro Christo» саме розкривав товаришеві безмежжя своїх почуттів до доньки комеса Іспанії, — але, хоч усе більше заплутувався і його слова пашіли все більшим жаром, одразу ж перервав, тільки-но побачив знак Аеція, що, не чекаючи, доки молоді друзі наблизяться, рушив з-під арки до північно-західної частини Форуму.

Обидва не сумнівалися, що їх чекає честь вислухання дуже важливого наказу. Меробад, якого Астурій втаємничив у всі подробиці замаху на Фелікса, був певен, що Аецій знову готує щось подібне. Але даремно ламав собі голову, щоб здогадатися, проти кого може бути скерований такий замах. Адже ж не проти вічного Августа, який з дня на день все більше сходив до ролі тіні та знаряддя самодержавної Аецієвої волі?!…

Місяць знову вислизнув од хмар і обидва молодики побачили, що Аецій зупиняється біля якоїсь статуї. Одночасно почули, як його голос каже:

— Я певен, що Петроній Максимус усе ще бачить у мені варвара, а, принаймні, варваризованого homo novus з далекого прикордоння. А, може, і Басс теж. І Вір теж. Мені ж здається, що Аеція понад усе люблять і благословляють втілені у ці камені духи…

Меробад став, як укопаний. Спершу з невимовним здивуванням глянув на Аеція, потім — непорозуміло, питально, — на Марцелліна. Але шанувальник старих богів, здається, зовсім не здивувався зі слів найславутнішого, які слухав із радісним захватом. А патрикій продовжував:

— …духи величі та сили старого Риму… Воістину, Меробаде, ти стільки сотень, а, може, тисяч віршів присвятив своєму воєначальнику, а все ж ніколи тобі не спало на думку, що, коли б не ця тверда, дика, ненависна римлянам варварська сила, що я її всмоктав — як молоко з материнських грудей, — завдяки життю і братанню з готами і гунами… та, якою гордує і гидує Максимус… і Басс… і Вір… і, напевне, сам Меробад, — давно б уже камінь на камені не зостався з оцих усіх, найдорожчих для Риму пам’яток.

І вказав рукою довкола себе.

Меробад зовсім не був певен, чи не