Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

Пішли городами. За Охрімчуковою садибою зупинилися перепочити. Ого, тут також не сплять – за столом гості чаркуються, німці, поліцаї, навпроти них, обличчям до вікна – Степцьо. І раптом Дана побачила Мелешка – стоїть під вікном, заглядає до хати, рукою до когось махає. Авжеж, до Степця. Той вгледів, підвівся, п’яно похитався до виходу. Чого це Мелешко пішов до Охрімчука? Не попопереджувати ж сільського старосту про те, що завтра буде.

– Омелян Грицюків каже, що не буде втікати. Каже, ноги не носять. Хай, каже, вбивають у його хаті.

– Ти не сказав, від кого почув? А як він тебе викаже? Підсмажать старому п’ятки – і викаже? А тоді ти – мене?

– Ні, – аж кричить Мелешко. – Ні! Омелян сказав, що скоріше за язик вкуситься.

– Краще б ти вкусився за язик. Ну чого ти до меї хати припхався?! Я ж тобі сказав, щоб навіть у мій бік не дивився. Казав? От погибель ходяча! І що мені теперка з тобою робити?

Дана закинула на плечі клунок, кинулася бігти. Мама ледве тягла сонного Михайлика. В Охрімчуковому саду прогримів постріл.

У хаті тітки Хотинки ані свічечка не горить. Може, поїхали вже? Ні, сплять. Ніхто нічого не чув, ніхто нічого знає. Сянько схопився як ошпарений, метнувся до хліва, виводить коня. Його Тетяна кинулася дітей збирати. Безноса тітка не може второпати зі сну, що діється. Дана поклала на фурманку клунок, залишила біля нього маму (Сянько сказав: «Тітку Софію ще якось примостимо»), підхопила Михайлика і побігла.

Якби це було влітку, то село, що наче зграя перелітних птахів, опустилося посеред ночі за Бузьковим болотом, могло б собі пожити там, як жило вже не раз. Але надворі приморозки. Просто неба не дуже поспиш, ковдрою від холоду не затулишся. Сянько з двома чоловіками пішов за допомогою – десь там, за Горопелихою – невеликим узвишшям посеред лісу, – табір Змієбора. Хто він, той чоловік на псевдо Змієбор, Сянько не знає, але знає, що там чимало хлопців з їхнього села, і брат Назар серед них. Хай поспішають, бо як спалять німці село, то зимувати людям доведеться на морозі.

Тільки б Змієборові хлопці були на місці. Бо засиджуватися у лісі їм ніколи, воювати доводиться на три боки. З одного – німецькі окупанти, які встановлюють тут свій арійський орднунг[77], з другого – поляки, які намагаються повернути собі цю землю, яка була у їхньому підданстві до вересня 1939-го, з третього – совіти, які з того ж 1939-го вважають Західну Україну своєю.

Ще тільки на світ благословилося, як повстанці зробили засідку біля Туричів. Карателі вискакували з вантажівок і зразу ж потрапляли під вогонь. Поліцаї перейшли на бік повстанців. До обіду стрілянина стихла. Чота виставила свій дозор на підступах до села. Люди, промерзлі до кісток, з дітьми, клунками, коровами й іншою домашньою живністю, потягнулися з лісу додому. Біля школи, де розміщувався німецький штаб, висів труп Мелешка з табличкою на грудях «Партизан».

Його зняли, занесли до хати, обмили. Дана взялася шукати чисту сорочку. У куфері, на самому споді, під домашніми лахами, лежав стосик нерозкритих конвертів, зв’язаних сірою лляною ниткою. Її листи до Юрка! Як вони тут опинилися? Чому не потрапили до Юркової хати? Чому?! Цього Мелешко вже не міг сказати. Він забрав цю таємницю з собою. Його поховали поруч з могилою матері.

Степцьо приніс Дані десяток яєць у глиняній мисці і кусник сала.

– На, посмаж. Малий не застудився, не вельми змерз? – запитав турботливо.

– Ні, лісове повітря йому пішло на користь, – пильно подивилася йому в очі.

– А ми тут всею сімнею у погребі пересиділи. Це я… Я сказав Мелешкові, щоб він тобі сказав ну і людей оповістив… деяких, – нарешті видав Степцьо. – А вони вже їдне другому передавали. Мона сказати, всеньке село спасав.

– Спасав… Цілу ніч за чаркою з німцями.

– Ну, це, як би то сказати, алібі. Боявся, щоб не здогадалися, що я попередив, значить, – Степцьо дуже здивований, що вона знає про нічне застілля.

– Так боявся, що Мелешка застрелив, щоб він часом не проговорився, не видав тебе. А своїм гостям ти сказав, мабуть, що то партизан під вікнами крався.

– Кажу ж, я всеньке село спас! Могла б і підтвердити, як тре’ буде.

– А бідолашного Мелешка убив.

– Що один пришелепкуватий порівняно з цілим селом?

Дана підняла над головою миску з яйцями, кинула її під ноги Степанові. Поміж глиняним череп’ям розповзлися жовті кружальця.

– Ми не голодні.

Чиясь тінь майнула у безлистому садку і злилася з яблунею. Дана хутко дмухнула на лампу, погасила вогонь, затаїлася, прикипіла поглядом до вікна. Тінь поволеньки відділилася від стовбура, безшумно попливла до хати. Ось уже й обрис чоловіка вималювався біля неї. Пальто, картуз, чоботи…

Спочатку подумала, що це Степцьо. Після того, як повстанці не дали німцям спалити село, люди ще довгенько не розпаковували клунків з домашніми речами й одягнутими лягали спати – потерпали, що наїдуть карателі, щоб довершити розправу, і готові були знову зірватися з рідних обійсть і втікати до лісу. Але тим уже, вочевидь, було не до Туричів – війна котилася на схід, пора було збирати манатки і драпати до свого рейху.

І Степцьо після того