Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

наче крізь землю провалився. Одні казали, що він утік до німців і збирається з ними за кордон, бо совіти розстрілюють усіх, хто співпрацював з окупантами. Тож хоч він і не залив односельцям сала за шкіру, навіть допомагав іноді, але хто там буде розбиратися: старостою за німців був – значить, розмова коротка. Інші твердили, що Степцьо ховається, і то дуже дивним способом: відпустив бороду, переодягнувся під прошака, почепив торбу через плече, так і ходить селами довколо Туричів з простягнутою рукою – чи то заради маскування, чи й справді, щоб з голоду не вмерти. Нібито хтось упізнав його у Підлісцях. Тож Дана подумала: може, оце він і вирішив зазирнути до неї чи й допомоги якоїсь попросити.

Але це не Степцьо. Ні-ні. Цей різкий порух головою – до правого плеча і трохи назад. Це потирання правої брови лівою рукою. Це ж… Господи! Невже? Зірвалася з місця, кинулася до дверей, вибігла у двір.

– Юрасю!

Губи наткнулися на колючу щетину, відшукали вуста – тверді, шорсткі, обвітрені. Руки обхопили шию. Завмерла, заніміла, затріпотіла.

– Юрасю-ю-ю!..

– Ну чого ти роздягнена вибігла? Застудишся.

Скинув пальто, загорнув її, відірвав від землі, притиснув до грудей, глибоко вдихнув запах волосся. Він завжди так робив, казав, що дуже любить запах любистку. Чим би не помила голову, а йому любистком пахла.

– Підемо до хати, – прошепотіла.

– Ні, там… Не треба, щоб мене бачили. Тим більш малий. Ще злякається небритого дядька зі зброєю. Та й краще йому не знати про мене, так для нього ж безпечніше. Раптом запитають, а діти ж не вміють обманювати.

– Звідки ти знаєш, хто у мене там?

– Розвідка доповіла, – в темряві блиснули зуби, сяйнули очі. – Та я тебе ще в лісі побачив, коли мої хлопці йшли село рятувати. Але ми дуже поспішали. Бач, якраз встигли.

– То Змієбор – це ти?

– Ти ж сама колись називала мене Юрієм Змієборцем. Забула?

– Ні, я нічого не забула. Нічого, Юрасю. Може, зайдемо хоч до літнівки. Там, щоправда, холодно. Можна було б грубку розпалити, навіть дрова в сінцях лежать, але ж дим…

У садку почулося тьохкання.

– Пора! Чуєш, мій соловейко сигнал подає? У нас ще важлива справа до ранку. Та я й не сподівався, що ти вийдеш. Захотілося хоч через вікно, хоч сонну побачити. Завтра прийду на довше. Ну чого ти так лякаєшся? Обіцяю, що до завтра залишуся живим. А ти звечора грубку в літнівці нагрій. Гаразд?

Зайшла до хати. Мама на ліжку сидить, обгорнула плечі ковдрою – в кімнаті прохолодно.

– Хто приходив?

– Кохання моє, мамусю. Той, через кого я колись зі свого весілля втекла. Пам’ятаєте, я вам розказувала? Скільки я його чекала, скільки шукала. І ось таке побачення – посеред ночі, всього кілька хвилин.

Софія зітхає, не знає, що казати, що думати. Вона була впевнена, що Дана чекає з війни Арсена. Це було б так добре – Михайлик мав би маму і тата. А так… Як же хлопчикові буде пояснити?

Дана обняла її, пригорнулася. Арсен такий славний, він їй дуже подобається. Вона кожної ночі молиться за нього – щоб живим вернувся. Від нього ж досі – ні звісточки. Як пішов у сорок першому, так і до цього дня. Тепер, коли під німцями земля горить, пошта запрацює, листи надійдуть. Але Юрко… Боже! Мамусю! Це ж Юрко!!! Це зовсім інше. Це доля, на небесах написана.

День тягнувся як вічність. Не могла дочекатися, коли він закінчиться. Під вечір протопила у літнівці, кинула на підлозі біля грубки кілька оберемків сіна, простелила тоненьке смугасте рядно – виткане колись як придане, воно й досі лежало на дні куфера. Ввечері наварила бульби у мундирах, обгорнула банячок старою вовняною хусткою і коцом, щоб довше не вихолола, насмажила шкварок, поставила слоїк з квашеною капустою. Отака весільна вечеря у них буде. Сиділа у темній кімнаті і дивилася через вікно у темний садок, що вже все більше пахнув весною, але й досі дихав зимовим холодом.

Прийшов так же, як учора. Спочатку постояв під яблунею, прислухався, обдивився навколо, а тоді відірвався від стовбура і рушив на подвір’я. Тихо-тихо, так, що й гіллячка не тріснула під ногами. Накинула кожушок і вибігла назустріч. Стиснув її так, що ледь не задихнулася в його обіймах. Сам відшукав її вуста. Вже не вкололася об щетину – побрився. Готувався, значить, чепурився. Пішли до літнівки.

Тремтів від нетерпіння, але роздягав її повільно, як і належить у шлюбну ніч. Голе тіло спалахнуло під його нетерплячими пальцями і гарячими вустами, стало невагомим, попливло на хвилях блаженства. Солодкий біль… Солодкий хміль… Гарячі квіти на місці поцілунків. І коли та ніч промайнула? У досвітковому темному садку тьохнув соловейко, у неї обірвалося серце.

– Не йди. Не йди, Юрасю! Побережися! Війна закінчується. Я тебе так заховаю, що ніхто не знайде.

Поцілував, знову глибоко вдихнув запах волосся і пішов. Банячок з бульбою так і залишився стояти, обгорнутий хусткою і коцом. Навіть розпитати нічого не встигла. А бодай тобі, «соловейку»!

Вже наступної ночі дізналася, чому він так раптово зник тоді, після Благовіщення.

– Дурненька моя! Ну звісно ж, не через те, що приревнував тебе. Хоча… трохи було… Що правда, то правда… Я ж не сліпий – бачив, як на тебе Федірко дивиться. А він і не приховував. Але якби дуже вже приревнував, то витурив би із села його, а не себе. О,