Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Завтра, значить, тут буде повне село отих чортів рогатих. Їх сам Вельзевул з пекла має прислати. Так мені той їден чоловік сказав – до чорта, каже, їх тутечки буде. А ти знаєш, хто такий Вельзевул? Нє? Хіба тобі твоя Настина не казала? А мені моя мама колись казала, що Вельзевул найстарший у пеклі. Недавно ті чортяки їдне село спалили. Тоже за те саме – за вбитих німців. І коб то тіко хати? А то ж і людей разом з хатами. Думаєш, нас пошкодують? Треба втікати, спасатися.

Дана не знає, вірити чи не вірити Німчикові. Йому часом наче заходить – почне за здравіє, а кінчить за упокій. А ти вгадуй, де правда, а де вигадка.

– Хто тобі сказав про завтра? – запитала.

– Не мона! – Мелешко злякано затуляє долонею щербатого рота. – Не мона казати! Це секрет, тайна велика. Втікай, красотулько, до лісу! Втікай і мовчи. Я тебе не бачив, ти мене не чула. Хрестися, щоб чорти не підступилися – вони бояться хреста.

– А ти ж чого не втікаєш?

– Ги! – сміється Мелешко. – Мене не зачеплять. Хіба ти забула, красотулько? Я ж хто? Я Німчик. А своїх не б’ють.

У сусідньому дворі зблиснуло світло. Почулося тривожне іржання коня, скрипнула фурманка. Хтось побіг вулицею, мабуть, родичів піднімати. Значить, правда.

Господи! Знову! Ну скільки ж можна? Але сусіди хоч мають на чому втікати – коли в село увійшли німці, всі кинулися до колгоспу розбирати своїх коней та корів, у кожного і фурманка в дворі про запас стояла. А вона приїхала недавно. Що там Мелешко про пекло говорив? Вона його у Черчицях бачила. Вирвалися з нього, у чому були. Досі пані Демська сниться – у чорних штанях і френчі, стоїть, постукує нагайкою по хромових чоботях, а потім тією ж нагайкою показує поліцаям, таким же, як вона, – у френчах і чорних штанях, – де українці живуть, кого вбивати. А жила ж на сусідній вулиці, всіх знала і її всі знали.

І до них приходили. Дана сказала, що вона полька. «А, Ясницька», – глянув один з поліцаїв. Постояли, пошварготіли і пішли. А вона за Михайлика, за маму – і навтікача. Хто їх знає – перевірять, уточнять. Вдруге уже не обдуриш. Йшли придорожними селами, прилісками. Добралися до Туричів. Хата стояла порожньою – голова сільради навіть паперів не встиг забрати, так і валялися, запилюжені і вже прижовклі, на столі. Німці на сільрадівське приміщення не посягнули – зайняли під свій штаб школу. Дана перетягла з напіврозваленої літнівки до ванькірчика ліжко. На ньому і сплять мама з Михайликом. А вона сама на підлозі.

Головне, думала, щоб ніхто не чіпав. Німці частенько влаштовували труси і облави – то шукали євреїв, то партизанів, нишпорили за «яйками і шнапсом», ловили молодь для роботи у їхньому фатерлянді. Бувало, тільки на битому шляху появлялися німецькі машини, як люди потайними стежками, через городи і луки бігли до лісу, ховалися за болото. Кожна сім’я ообов’язково тягла за собою корову, бо то гарантія, що і на відстані від рідної хати діти з голоду не помруть.

Її не чіпали – до Німеччини не брали жінок з дітьми, а в неї ж Михайлик. Та й Спепцьо, здогадувалася, пильнував, аби хтось з німців не скривдив її. Він – сільський староста. Розказував Дані, як у Ковельській тюрмі, на його руках, помер її тато, Дмитро Ясницький. Коли вона їздила туди, тата справді вже не було серед живих. І тіл в’язнів не видавали рідним – скидали в одну яму. Ох люто ж зненавидів тоді Степан совєтів! Ні за що ж сидів. Ну зовсім же ні за що! Але й німці – вороги проклятущі. Спочатку він подумав, що вони прийшли звільнити від червоних. Але ні, цим також потрібні тільки раби і їхній хліб. А чому старостою погодився бути? Комусь же треба було. От хату свою повернув, за Даниною наглядав, щоб ніхто не зайняв. Ніби відчував, що вона повернеться. Шкода тільки, те, що було, повернути не можна. Чи все-таки можна? Га?

Спочатку він дивився на неї, як фанатично віруючий на образ, – із замилуванням і надією. Потім замилування перейшло у наполегливі натяки, тоді у хтивість: обмацував її чіпкими голодними очима від голови до п’ят. Відчувала, як той погляд роздягає її, торкається шиї, повзе до грудей, живота, лона, ковзає по стегнах. Застібалася на всі гудзики, закривалася руками, відступала. А він тицяв то шмат сала, то хлібину, то відро бульби. Не відмовлялася, бо треба ж годувати маму і Михайлика, а в погребі – нічогісінько. Аж на лиці мінялася, аж затерпала вся, але брала. Степцьо дивився вже так, ніби мав на неї права, ніби перетворення колишньої нареченої у теперішню коханку – тільки справа часу, і то вже короткого. Мабуть, так і не змогла його Ганя, що справді з пампухи перетворилася у справжню ропушину[76], змусити забути його перше кохання. Чи просто хотів Степан узяти реванш за колишні втрати через так і не відгуляне весілля?

Цікаво, звідки Мелешко дізнався про завтрашню каральну операцію? Хтось же йому мав сказати, налякати чортами з Вельзевулом на чолі. Як він там сказав? – «Їден важний чоловік»? І що ж це за чоловік?

Розбудила маму, сказала, щоб хутко одягала Михайлика, а сама кинулася збирати найнеобхідніше. Ковдра, кілька теплих речей – справді ж зима ще колами ходить, хоч за календарем весна настати мала – і вже ледь підняла того клунка. Може, по дорозі зайдуть до тітки Хотинки. Тітчиного Андрія убили поляки, старшого сина, Івана, розстріляли у Луцькій тюрмі совєти – на другий же день після приходу війни енкаведисти поклали там кілька тисяч людей. Середульший тітчин, Назар, пішов до лісу. Тепер на хуторі всім заправляє молодший, Сянько. Його й мала просити,