Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Особисто я ніколи цього не забуду, — сказала вона. — Це — найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила.

— Набагато краще за голубів та більярдні кулі, — погодився з нею Коен. — Мушу визнати, Ринсвінде. Як це в тебе виходить?

— А я знаю? — сказав Ринсвінд.

— Зірка стає меншою, — зауважила Бетан.

До Ринсвінда ледь доносився голос Двоцвіта, який сперечався з демоном, що жив у знімкувальній коробці і малював картинки. Суперечка мала суто технічний характер — про глибину поля різкості, а також про те, вистачить демону червоної фарби чи ні.

Слід відзначити, що на цей момент Великий А’Туїн був дуже втішений і задоволений, а такі відчуття у мозку завбільшки з кілька великих міст неминуче поширюються на оточення. Власне кажучи, більшість людей на Диску перебували тепер в такому настрої, якого зазвичай досягають тільки після довгих років медитації або ж приблизно через тридцять секунд по вживанню нелегального зілля.

Отакий він, друзяка Двоцвіт, подумав Ринсвінд. Не те що він не здатен милуватися красою, просто робить це на свій манер. Тобто, якщо поет побачить нарцис, він споглядатиме його і напише про нього довгий вірш, а Двоцвіт піде шукати підручник з ботаніки. І наступить на квітку. Правильно зауважив Коен. Він просто дивиться на речі, проте все, на що він дивиться, вже не буде таким, як раніше. Включаючи мене, гадаю.

Зійшло власне сонце Диска. Зірка потрохи танула, тож конкуренції як такої вже не було. Старе добре світло Дискосвіту, наче море золота, хвилями розливалося охопленими благоговінням землями.

Чи, як стверджували більш надійні свідки, наче золотистий сироп.

Це було б гарним, драматичним закінченням, та в житті все відбувається трохи інакше, тож мали відбутися ще деякі події.

Була ще «Октава», приміром.

Коли на неї впало сонячне проміння, книга моментально згорнулася і почала падати назад на вежу. Як збагнули багато очевидців, її падіння на їхні голови було єдиною справді чарівною подією у Дисковіті.

Почуття блаженства і братерства випарувалися разом з росою, коли настав ранок. Ринсвінда і Двоцвіта відтиснув набік натовп, що кинувся вперед, штовхаючись і намагаючись перелізти одне через одного, з простягнутими догори руками.

«Октава» впала в саму гущу галасливої юрми.

Почувся ляскіт. Виразний ляскіт, такий ляскіт, що видає кришка, яка не має наміру похапцем відчинятися.

Ринсвінд поглянув крізь чиїсь ноги на Двоцвіта.

— Знаєш, що, я думаю, зараз станеться? — спитав він, криво посміхаючись.

— Що?

— Думаю, що коли ти відчиниш Багаж, там всередині буде лиш твоя білизна, ось що я думаю.

— Ох.

— Думаю, «Октава» вміє про себе подбати. Кращого місця для неї справді годі й шукати.

— Напевне, так. Знаєш, іноді у мене таке відчуття, що Багаж добре знає, що робить.

— Я тебе розумію.

Вони рачки вибралися з розбурханого натовпу, підвелися на ноги, обтрусили з себе пилюку і попростували до сходів. Ніхто не звернув на них уваги.

— Що вони тепер роблять? — спитав Двоцвіт, намагаючись щось побачити через голови юрбища людей.

— Здається, вони силкуються підважити його кришку, — сказав Ринсвінд.

Почувся ляскіт і чийсь крик.

— Схоже, Багажу до вподоби бути в центрі уваги, — відзначив Двоцвіт, коли вони почали обережно спускатися сходами.

— Еге ж, йому, очевидно, йде на користь виходити поміж люди, — погодився Ринсвінд. — А мені, гадаю, не завадило б піти та й замовити десь пару келишків.

— Хороша ідея, — сказав Двоцвіт. — Я б теж чогось випив.

Був вже майже полудень, коли Двоцвіт нарешті прокинувся. Він не міг пригадати ні те, чому опинився на горищі, де сушилося сіно, ні чому на ньому чужий плащ, зате він прокинувся з однією нав’язливою думкою.

Він вирішив, що обов’язково мусить сказати про це Ринсвінду.

Викотившись з оберемка сіна, він приземлився на Багаж.

— Ба, ти вже тут? — здивувався він. — Сподіваюся, тобі соромно за свою поведінку.

Видно було, що Багаж зніяковів.

— Ну гаразд, я хочу причесатися. Відчинися, — сказав Двоцвіт.

Багаж слухняно підкинув вгору кришку. Двоцвіт почав порпатися між торбинок та скриньок, що були всередині, доки не знайшов гребінь та люстерко і так-сяк ліквідував ознаки учорашньої веселої ночі. Тоді він серйозно подивився на Багаж.

— Я так розумію, ти мені не скажеш, що зробив з «Октавою»?

Вигляд Багажу можна було назвати не інакше як «дерев’яний».

— Ну добре. Тоді ходімо.

Двоцвіт вийшов на сонячне світло, що було — як на його теперішнє самопочуття — трішки заяскравим, і поплентався вулицею вперед. Все було свіжим і оновленим, навіть запахи, проте здавалося, що більшість людей ще не прокинулись. Ніч була довгою.

Він знайшов Ринсвінда біля входу до Вежі мистецтв — той наглядав за командою робітників, які спорудили щось на кшталт лебідки на даху і тепер спускали скаменілих чарівників на землю. Йому, здавалося, допомагала якась мавпа, та Двоцвіт був не в стані дивуватися, хай би що там було.

— Їх можна буде оживити? — спитав Двоцвіт.

Ринсвінд оглянувся.

— Що? О, це ти. Ні, напевне, не можна. Боюсь, вони таки впустили додолу бідного стариганя Верта. П’ятсот футів униз на кам’яну бруківку.

— Ти зможеш якось цьому зарадити?

— Зроблю собі гарну альпійську гірку, — Ринсвінд повернувся і помахав рукою робітникам.

— Ти щось дуже бадьорий, — сказав Двоцвіт з ноткою докору в голосі. — Так і не лягав спати?

— Дивно, та мені