Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Авжеж, ми знаємо! — вигукнув один із прислужників культу. — Магія не працює! Це все — ілюзія!

Через дах перелетів камінь і поцілив Ринсвінду у плече.

— Ще б пак! — озвався інший фанатик. — Схопімо його!

— Скиньмо його з вежі!

— Еге ж! Схопімо його, а також скиньмо з вежі!

Юрба посунула вперед. Двоцвіт підняв руки вгору.

— Я певний, що сталася невеличка помилка... — встиг він сказати, перш ніж його збили з ніг.

— А щоб його! — сказав Коен, затоптуючи недопалок, який щойно викинув. Він вийняв меча і роззирнувся навкруги за Багажем.

Скриня не кинулася Двоцвіту на підмогу.

Вона стояла перед Ринсвіндом, який з очманілим виглядом притискав до грудей «Октаву», наче то була грілка.

Один зіркопоклонник метнувся до нього. Багаж загрозливо відчинив свою кришку.

— Я знаю, чому нічого не вийшло, — сказав голос з-позаду юрби. То була Бетан.

— О, справді? — відізвався хтось поблизу неї. — А чому ми маємо тобі вірити?

За якусь мізерну долю секунди меч Коєна вперся у його шию.

— З іншого боку, — продовжив той чоловік, мовби нічого й не сталося, — можливо, нам варто послухати, що нам хоче сказати ця молода панна.

Коен повільно обвів мечем довкола себе, готовий пустити його в хід при найменшій загрозі, а Бетан тим часом вийшла вперед і показала на літери заклинань, що все ще оберталися в повітрі перед Ринсвіндом.

— Отут, напевне, помилка, — сказала вона, вказуючи на кляксу брудно-коричневого кольору поміж яскраво забарвлених символів, що пульсували. — Ти, напевне, неправильно вимовив слово. Нумо гляньмо.

Ринсвінд передав їй «Октаву» без жодного слова.

Вона розгорнула її і почала уважно вивчати сторінки тексту.

— Яке кумедне письмо, — сказала вона. — Весь час міняється. А що ота крокодилоподібна штуковина витворяє з восьминогом?

Ринсвінд зазирнув у книгу через її плече і, не довго думаючи, пояснив. Якусь мить Бетан мовчала.

— Ба! — спокійно мовила вона. — Не знала, що крокодили так можуть.

— Це просто давнє піктографічне письмо, — похапцем пояснив він. — Воно зміниться, якщо зачекати. Заклинання можуть втілитися будь-якою відомою мовою.

— Можеш пригадати, що ти сказав, коли з’явився отой неправильний колір?

Ринсвінд пробіг пальцем по сторінці.

— Ось тут, думаю. Де двоголова ящірка витворяє... що би там вона не витворяла.

Двоцвіт підійшов і став біля Бетан з іншого боку. Заклинання змінило свій шрифт.

— Я це ніколи б не вимовила, — сказала Бетан. — Карлючка, карлючка, крапка, тире.

— Це — снігові руни Купумуґук, — сказав Ринсвінд. — Гадаю, це вимовляється «зф».

— Проте воно не спрацювало. А як щодо «сф»?

Вони поглянули на слово. Воно все ще мало той самий кепський вигляд.

— Чи «сфф»? — сказала Бетан.

— Це могло би бути «тсфф», — невпевнено сказав Ринсвінд. Навпаки, колір набув ще бруднішого коричневого відтінку.

— А якщо «зсфф»? — припустив Двоцвіт.

— Не кажи дурниць, — сказав Ринсвінд. — У снігових рунах це...

Бетан штовхнула його ліктем під ребро і мовчки показала на слово.

Коричнева форма у повітрі тепер була осяйного червоного кольору.

Книга затремтіла у її руках. Ринсвінд обхопив Бетан за стан, зловив Двоцвіта за комір і відскочив назад.

«Октава» вислизнула з рук Бетан і полетіла додолу. Проте на землю так і не впала.

Повітря довкола «Октави» засяяло. Вона повільно підіймалася вгору, тріпочучи сторінками, наче крилами.

Тоді пролунав протяжний, мелодійний звук, наче десь забриніла струна, і книга ніби вибухнула вигадливою безгучною квіткою зі світла, що потягнулася у височінь, далі зів’яла і пропала.

Але ще вище в небі дещо відбувалося...

У величезному мозку Великого А’Туїна на значних геологічних глибинах нові думки плинули нейронними шляхами завбільшки з дорожні магістралі. Небесна черепаха не була обдарована багатою мімікою, та якимось незбагненним чином на її лускатій, подзьобаній метеорами морді відобразилося очікування. Вона пильно стежила за вісьмома сферами, що невпинно кружляли довкола нової зірки на самих берегах космосу.

Сфери вкривалися тріщинами.

Величезні шматки каменю відламувались і починали свій довгий рух по спіралі до зірки. Небо наповнилося мерехтливими осколками.

З уламків однієї порожньої оболонки вибралася на червоне світло маленька космічна черепашка. Вона була ледь більшою за астероїд, її панцир все ще блищав від рідкого жовтка.

На ній також було четверо малих галактичних слоників. А на їхніх спинах був Дискосвіт, поки що крихітний, вкритий димом та вулканами.

Великий А’Туїн зачекав, доки усі восьмеро черепашат не звільнилися від своїх шкаралуп і, вкрай збентежені, не попливли в космічному просторі. Тоді, обережно, щоб, бува, нічого не зачепити, стара істота розвернулася і з неабияким полегшенням вирушила у довге плавання до благословенно прохолодних бездонних глибин космосу.

Малі черепашки попливли слідом, описуючи орбіти навколо свого предка.

Двоцвіт захоплено спостерігав за дійством над головою. З усіх людей на Диску у нього, напевне, було найкраще місце огляду.

Тоді його ошелешила жахлива думка.

— Де моя знімкувальна коробка? — нараз спитав він.

— Що? — відгукнувся Ринсвінд, не в змозі відірвати погляд від неба.

— Знімкувальна коробка, — сказав Двоцвіт. — Я повинен це зазнімкувати!

— Невже не можеш запам’ятати це все? — спитала Бетан, не дивлячись на нього.