Террі Пратчетт - Химерне сяйво

чомусь не спалося, — відповів Ринсвінд. — Я вийшов подихати свіжим повітрям, а там кожен, здавалося, не знав, за що взятися, тож я ніби як спробував їх згуртувати, — він кивнув на бібліотекаря, який чіплявся за його руку, — ну і почав наводити лад. Гарний сьогодні день, правда? Повітря — мов вино.

— Ринсвінде, я вирішив, що...

— Знаєш, я гадаю, що міг би поновитися в Академії, — бадьоро сказав Ринсвінд. — Думаю, цього разу я дійсно міг би дати собі раду. Я вже починаю вірити, що опаную магію і успішно закінчу навчання. Недарма кажуть, коли вже ти спромігся на summa cum laude, то й живеться легко...[26]

— Це добре, бо...

— До того ж нагорі тепер вдосталь місця, бо всі поважні мужі стоятимуть при вході, наче швейцари, і...

— Я їду додому.

— ...кмітливий парубійко, який щось трохи бачив у житті, міг би... що?

— У-ук?

— Я сказав, я іду додому, — повторив Двоцвіт, пробуючи делікатно струсити з себе бібліотекаря, який намагався вискубати з нього бліх.

— Куди додому? — розгублено запитав Ринсвінд.

— До справжнього дому. До свого дому. Туди, де я живу, — розтлумачив Двоцвіт у свій звичний наївний спосіб. — Назад через море. Ти ж розумієш. Туди, звідки я прибув. Чи не міг би ти припинити робити оце зі мною?

— О.

— У-ук?

Настала пауза. Тоді Двоцвіт продовжив далі:

— Бачиш, вночі мені спало на думку, мені здалося, одним словом, усі ці мандри і пізнавання світу — дуже цікаво, але чимале задоволення можна отримати й від того, де ти вже побував. Знаєш, коли розкладаєш свої фотографії в альбомі і поринаєш у спогади.

— Справді?

— У-ук?

— Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому. Думаю, ось що я хотів сказати.

Ринсвінд ще раз прокрутив цю фразу в голові.

Навіть за другим разом вона йому анітрохи не сподобалась.

— Ох, — знову зітхнув він. — Що ж, добре. Якщо це те, чого ти хочеш. То коли ти їдеш?

— Сьогодні, думаю. Повинен бути корабель, що йде кудись в тому напрямку.

— Гадаю, так, — знічено сказав Ринсвінд. Він поглянув собі під ноги. Тоді поглянув на небо. Відкашлявся.

— Ми з тобою немало усього пережили, еге ж? — сказав Двоцвіт, штурхнувши його ліктем під бік.

— Ага, — сказав Ринсвінд, силкуючись витиснути з себе усмішку.

— Ти ж не засмутився, правда?

— Хто — я? — перепитав Ринсвінд. — Божечку, ні. Тисяча різних справ попереду.

— В такому разі, добре. Слухай, ходімо поснідаймо, а тоді ти зможеш провести мене до доків.

Ринсвінд понуро кивнув, повернувся до свого асистента і вийняв з кишені банан.

— Ти вже второпав, що треба робити, продовжуй без мене, — пробурмотів він.

— У-ук.

Насправді не було жодного корабля, що йшов би бодай приблизно у напрямку Агатійської імперії, та це питання легко вирішувалося, бо Двоцвіт просто продовжував викладати золоті монети на долоню першого капітана, чий корабель мав більш-менш охайний вигляд, доки той раптом не побачив переваги у зміні курсу.

Ринсвінд чекав на пристані неподалік, доки Двоцвіт закінчив розрахунки з капітаном, заплативши йому в сорок разів більше, ніж коштувало усе його судно.

— Ну, ось і домовились, — сказав Двоцвіт. — Він висадить мене на Кавових островах, а звідти я вже без проблем сяду на інший корабель.

— Чудово, — сказав Ринсвінд.

Двоцвіт задумався на якусь мить. Тоді відчинив Багаж і витягнув звідти торбинку з золотом.

— Ти не бачив Коєна та Бетан відучора? — спитав він.

— Гадаю, вони пішли кудись одружуватися, — відповів Ринсвінд. — Я чув, як Бетан сказала «зараз або ніколи».

— Ну, то коли побачиш їх, передай їм оце, — сказав Двоцвіт, простягаючи йому торбинку. — Я знаю, як недешево коштує влаштовувати власне житло з самого початку.

Двоцвіт так і не затямив величезної різниці в обмінному курсі між валютами двох країн. З тією торбинкою грошей Коен міг би запросто заснувати власне маленьке королівство.

— Передам при першій же нагоді, — сказав чарівник і, на свій власний подив, зрозумів, що дійсно збирається так вчинити.

— Добре. Я також думав залишити щось і тобі на згадку.

— О, в цьому немає жодної...

Двоцвіт понишпорив у Багажі і витягнув великий мішок. Він почав запихати в нього одяг, гроші та знімкувальну коробку, аж доки скриня цілком не спорожніла. Останньою він спакував у мішок свою музичну шкатулку-сигаретницю, з інкрустованою мушлями кришкою, дбайливо загорнуту в м’який папір.

— Тепер він твій, — сказав він, опускаючи кришку Багажу. — Мені він більше не знадобиться, та й на мою гардеробну шафу не поміститься.

— Що?

— Ти його не хочеш?

— Ну, я... хочу, звісно... але ж це твій Багаж. Він йде за тобою, не за мною.

— Багаже, — сказав Двоцвіт, — це — Ринсвінд. Він — твій господар, зрозумів?